Андрій Скрипка
художник, дизайнер.
Я з міста Керч, наполовину удмурт, наполовину українець. У 2007 році поїхав до Харкова, щоб навчатися в Академії дизайну і мистецтв, та вирішив залишитися в цьому місті будувати своє подальше життя. Тут я створюю свою родину: моїй донечкі Агнесі зараз вісім років, а синочку Веніаміну — три. Війна розлучила мене з ними та змусила поїхати з міста, яке стало рідним.
Чесно кажучи, до повномасштабної війни я був зовсім не готовий. За день до її початку ми з командою дизайнерів готували цікавий проєкт для Харкова. Проєктували велику скульптуру для IT-парку, намагаючись поєднати мистецтво з містом. Робили презентацію, підраховували бюджет, намагалися плідно працювати, не дивлячись на інформаційне занепокоєння. В мене навіть є скетчі, що я намалював 23 лютого у транспорті.
Вночі 24 лютого о п’ятій ранку ми всією родиною прокинулися від вибухів з ясним відчуттям, що почалася війна. Ми жили недалеко від аеропорту у приватному секторі. Там такі будинки, де немає підвалів, бо низькі ґрунтові води. Тому нема де сховатися. Найближчі схованки знаходяться дуже далеко.
Було дуже страшно за дітей, вони не повинні переживати все це. Проте моя дружина Оксана, навіть коли почалася війна не хотіла їхати з міста. Тому ми зробили у той же день деякі запаси їжі, купили ліки. Поряд з нами знаходилося джерело, в літній кухні було все, щоб автономно жити, опалюватись певний час, якщо не буде газу та світла. Тож ми думали перечекати, сподівалися, що війна буде недовгою. Для дружини переїзд був наче маленька смерть, тому вона до останнього чекала.
Я все ж змусив Оксану виїхати, бо йшлося про відповідальність за життя дітей. Ще до війни я слідкував за деякими воєними аналітикамм. Це мені додало критичного мислення. Останньою краплею стала наочна зустріч моєї кузини з «тиграми» (російські воєні бронемашини «Тигр-М СпН») на Салтівці та приліт двох потужних ракет до центру міста 1 березня. Я зрозумів, що якщо вже відбуваються такі речі, то може статися і гірше.
Вокзал був найпростішим та найшвидшим способом поїхати: немає проблем із транспортом, з заторами. 3 березня Оксана з дітьми та тещею виїхали з Харкова до Івано-Франківська і звідти до Яремче, де цілий тиждень вони прожили в будинку з багатьма іншими своїми родичами, що з’їхались зі всієї України з дітьми. Для малих вийшли навіть такі собі канікули у Прикарпатті. Саме тому для мене ця війна — ще і суцільний парадокс, бо об'єднала всю родину, попри всі наші внутрішні конфлікти.
У нас був план дістатися Німеччини, бо мій двоюрідний брат вже багато років живе в Мюнхені, його жінка працює там зараз волонтером. Це був важливий зв'язок, бо вони інформували мене з приводу німецького законодавства, фондів, які допомагають, та інших важливих питань, про які неможливо дізнатись без знайомих саме у Німеччині. Я знав, куди поїдуть мої діти, і заспокоював Оксану, що їх зустрінуть і все буде добре. Отже зараз вони в Мюнхені, в ідеальних умовах.
Щодо мене, то я почав аналізувати ситуацію і намагатися створити картину подальших дій. 4 березня пішов до крамниці, побачив черги і зрозумів, що Харків на порозі гуманітарної кризи. Очікувати, що мені привезуть чи то їжу, чи медікаменти було поганою ідеєю, бо я не дитина, можу поїхати з міста і приносити десь більше користі, ніж тут в очікуванні.
Я забрав собаку та найважливіше для мене: документи, фотографії, ноутбук та іншу техніку, що дозволила б мені працювати. 5 березня вже був у Львові. Бо саме в цьому місті щодня збільшувалася харківська спільнота і я мав більше шансів знайти прихисток. Так і сталося: мене поселили до друзів викладача Академії дизайну, моєї альма-матер. Я опинився в колі сучасних митців та викладачів вищої математики.
Коли почалася війна, я ніби затамував подих, припинив малювати. А коли сів у потяг, полишаючи Харків, знову почав дихати — дихати мистецтвом. До речі, вперше в житті я так довго не брав до рук пензлика. Лише через декілька тижнів після початку війни, коли моя родина опинилась у безпеці за кордоном, а я — у Львові, знову почав малювати.
Я відчув, що війна виявляє найцінніше, бо тепер кожен день мав величезне значення — те, на що ти витрачаєш свій час і чому саме присвячуєш своє мистецтво. В мене є така фраза: «Що заохочуєш — те й отримаєш». Тож я купив у Львові скетчбуки, акварель та інші художні матеріали, ніби заохочуючи себе постійно малювати. Зрозумів, що те, що намалюю, зафіксую в своїй пам'яті назавжди, навіть якщо воно згорить. Тому почав усюди відтворювати обставини цього плинного часу: малював в потязі, на вокзалі, документував у своїх скетчах те, що відбувається. Завдяки подрузі мої скетчі з історією переїзду надрукували у Гонконзі.
За війну в мене з'явилися два скетчбуки — чорний та білий.
До чорного увійшов перший воєнний період: п’ять лютневих малюнків напередодні війни; проміжок, коли я не малював, ніби символ небезпеки та невизначеного майбутнього; перші березневі скетчі по приїзду до Львова. В цьому скетчбуку були зображені сум за Харковом, ескізи з бомбосховищ, абстракції на тему просторів очікування, бо це тема, з якою я працюю все життя, моя рефлексія до людського болю, що відчувався в усьому в ті перші дні війни.
До білого скетчбуку увійшов вже зовсім інший період відчуттів — час віднайдення нової спільноти харків'ян і львів'ян, наче щось світле та гарне. Бо зараз я перебуваю у колі людей, поєднаних культурним розумінням життя, відносин, поведінки. Саме вони створили харківський штаб волонтерів у Львові задля організації різних культурних подій, стрімів, комунікації із львівською спільнотою з приводу допомоги харків'янам. Також я допомагаю перевозити роботи художників. Всі ці маленькі дії призводять до цікавих відкриттів, можливостей, які дарує саме новий простір.
Ми всі, хто тут з Харкова, мріємо повернутися заради відновлення спільноти, яка сформувалася під час війни, заради формування зовсім нового Харкова. Мені це дуже цікаво і хотілося би брати в цьому участь, бо мене дуже надихають харків’яни, яких я знайшов у Львові. І це моє головне відкриття.
Записала Альона Воробйова
Фотографії — Анна Бобирєва