Дмитро Юрченко
Співробітник Харківської обласної військової адміністрації
Я приїхав до Харкова у 2012 році навчатися. Вступив до ХНУБА (Харківський національний університет будівництва та архітектури). В Алушті, як загалом і в Криму, з навчальними закладами — особливо, вищими — було погано.
Тому коли настав час вирішувати, в який виш вступати, обрав Харків. Вступив до ХНУБА. Навчався в Харкові, іздив додому в Крим.
У 2014-му, після Революції Гідності, прийняв рішення залишатися в Харкові жити, не повертаючись в Крим. Бо на півострові тоді панувала ейфорія від приходу «руської весни». Там ледь не з кожного анального отвору стирчав російський прапор.
Я цю ейфорію не розділяв. До речі, коли росіяни окупували Крим, мені батьки казали, що я міг би з ХНУБА перевступити в Московський архітектурний інститут. Тоді кримчан туди зазивали на навчання. Але я вже тоді вчився в ХНУБА. Серед одногрупників та на потоці були й інші кримчани. Тоді, у 2014-му, усі вони помчали в Москву. Я єдиний з Криму, хто залишився навчатися в ХНУБА.
Отже, з 2014 року я остаточного залишаюся жити в Харкові, адже не хочу повертатися окупованого Криму. Вчуся, знайомлюся зі своєю майбутньою дружиною Юлією. Влаштовуюся на роботу в міськраду інспектором інспекції державного архітерктурно-будівельного контролю. Працюю, одружуюся. Під боком триває війна на Донбасі. Але тоді ми, будемо відверті, на жаль, не сприймали це як війну.
Настає лютий 2022-го. Вже активно обговорюється можливість повномасштабного російського вторгнення. Я зрозумів, що війна буде, коли побачив супутникові знімки американської розвідки. На них було видно, що Росія дислокує свої війська десь за п’ять кілометрів від українського кордону.
За кілька тижні до 24 лютого ми з дружиною поїхали в METRO, купили продуктів на 6000 гривень. Взяли на випадок війни тушонку, консерви, гречку, навіть кілограм мандаринів. Я перевірив кредитні ліміти по картках, мав фінансову подушку. І щодня, повертаючись з роботи додому, заливав повний бак бензину. Про всяк випадок.
23 лютого ми з подругою дружини прогулялись парком Шевченка. Обговорювали, що буде, якщо війна дійсно розпочнеться. Додому повернулися пізно. Десь о першій ночі, вже 24 лютого, я подивився на панораму міста з вікна. І чомусь промайнула думка, що це останній спокійний вечір.
Я заснув. І снився мені дивний сон. Наче я на якомусь будівництві, і там гупає бетонозамішувач. Гупає і гупає. Дуже сильно. Я починаю прокидатися і розумію: це не уві сні, а за вікном. Вибухи.
Ми з дружиною підриваємося з ліжка, вибачте за подробиці, у чому мати народила. Я біжу до телевізора, адже там мають транслювати інструкції на випадок подібного. По телику якісь передачі, жодної інформації. Що робити?
Заліз у телефон. Побачив, що Путін оголосив про початок «спецоперації» в Україні. Сипалася інформація про вибухи в різних містах. Ми пішли покурити на балкон. Зібралися. Я вийшов в кіоск «Кісет» за цигарками, картки ще приймали.
Ночувати пішли до метро. Постелилися у вагоні та сиділи в телефонах, аби якось згаяти час. З того вечора в метро запам'яталося дещо. Гортав стрічку Instagram і бачу сторіз двох моїх приятелів з Алушти, з баньки. Сидять, кайфують, паряться. А ми з родиною в метро. Під вибухами.
26 лютого мама дружини переїхала до нас на квартиру. А батьки тещі на той час залишалися на Салтівці.
27 лютого ми поїхали до Саржиного яру за водою. Зазвичай замовляли її додому, але через війну доставки тимчасово не працювали. Моя дружина має проблеми з нирками, вода їй дуже потрібна.
Взяли дві 20-літрові баклажки і поїхали. Пішли до Шапки Мономаха (одне з джерел яру), подумали, що так буде швидше. Перший балон набрали, я поніс його в машину. Юля залишилася набирати другий. Тільки я дійшов до машину, чую свист літака. Почалися вибухи. Я бачив, як буквально з неба почали падати бомби.
Розумію, що там, ледь не в епіцентрі вибухів, зараз моя дружина. Мчу до неї. І у цей момент починається обстріл з системи залпового вогню «Град». Летять віття дерев. За 50-60 метрів від мене рвуться снаряди. Контужені вибухами птахи валяться на землю. Я тоді розумів, що біг назустріч своїй смерті.
Дружина стояла біля джерела. Шокована, з очима розміром з боулінгові кулі. Схопив її, ми забігли за якийсь туалет, впали, я накрив Юлю собою. І тієї ж миті просто над нашим головами почали рватися снаряди.
Пауза. Ми підіймаємось. І тут починається другий залп вибухів. Чую, як поруч зі мною падають уламки. Бачу, що неподалік лежить поранений. Але шокований тим, що відбувається, не вигадую нічого ліпшого, ніж схопити другий балон з водою та разом з дружиною тікати до машини.
1 березня прилетіло в будівлю обладміністрації. Ми з тещею та дружиною були вдома, і тоді на повну літала ворожа авіація. Від вибухів поруч захиталася наша п’ятиповерхівка. Тоді я усвідомив: треба евакуюватися з Харкова.
Теща їхати відмовилася, бо колишній чоловік сказав їй, що виїзд — чисте самогубство. Юля не хотіла залишати маму і теж відмовилася. Почався дикий скандал. Я вирішив почекати. Бо так чи інакше, я свою дружину збирався вивозити навіть проти її волі. Бо під аркою, коли ми одружувалися, поклявся захищати її та дбати про неї і в горі, і в радості.
Але 2 березня теща та дружина самі погодилися виїхати до Горішніх Плавнів, до мами мого друга. О 12:00 ми проїхали харківську міськраду. А приблизно о 13:30 туди прилетіла ракета.
До Плавнів ми їхали 20 годин, через величезні затори на блокпостах. Коли дісталися будинку, скинули речі, я пішов у душ. Зачинився, увімкнув воду і по щоках полилися сльози. Я просто усвідомив все, що ми пережили за ці дні.
У мами друга ми довго не затрималися. Знайшли квартиру. Заселилися. Теща виїхала за кордон. В Горішніх Плавнях я пробув до 17 травня і повернувся в Харків. Дружина залишається в Полтавській області, допоки в Харкові не стане достатньо безпечно.
Чому я повернувся в Харків під обстріли? Викреслив себе з ряду цивільних. Займаюся зараз боротьбою на будівничому та відновлювальному фронті міста. Допомагаю тим, що роблю найкраще. Хоча разів шість дивом залишався живим, бо поруч зі мною прилітало не один раз. А коли у травні був масований обстріл Павлового Поля, в мій дім влучила ракета. Дивом мене тоді не було в квартирі.
Я асоціюю себе більше з Харковом, ніж з Алуштою. Хоча в обох містах прожив плюс-мінус порівну.
Пригадую своє весілля в мирному Харкові: на нього не приїхав ніхто із кримських. Батьки і друзі — теж. Батьки, до речі — особливо батько — досі вірять, що Росія нас «асвабаждать» прийшла. Що все так і має бути. Батько з піною у рота кричить про бази НАТО, американців та скидує мені відео з кисельовими-соловйовим, щоб я «побачив цю війну з іншого боку». А мама каже, що «не все так однозначно».
Лише коли вдарили по харківській ТЕЦ, 11 вересня, мама вперше за вісім років та пів року сказала: «От підараси росіяни!».
Для мене Харків — це в першу чергу люди. Пам'ятаю тост, який сказав на своєму весіллі: що надзвичайно вдячний місту та його людям за те, що прийняли мене. У Харкові мені дуже пощастило з оточенням. Тут мені трапилися добрі, світлі, хороші люди, які навчали мене, ставилися з розумінням до моїх проблем. Бо харків'яни — це люди, які ніколи не кинуть у біді. Вони завжди допоможуть.
Заради цих людей та цього міста варто жити, дихати, залишаючись для них вірним другом та підтримкою. Так, в Харкові вистачає негараздів. Але я шалено полюбив це місто і прийняв рішення залишатися з ним і в ньому до кінця. Працювати заради його відновлення. Віддаючи Харкову дань та дякуючии за те, що він прийняв мене. У цьому місті є дещо особливе. І я буду хєрачити для Харкова до кінця.
А ще дуже хочу подивится на обличчя батьків, старих знайомих із Криму, коли в на площу в Алушту заїде БТР із українськими прапорами. Я тоді їх спитаю: «Ну що, де ваша Російська Федерація?». Нема її? Ой, як шкода!
Записала Лєра Меренкова
Фотографії — Олександр Осіпов