Артем Савченко
Бізнесмен, соціальний підприємець, організатор культурних заходів, психотерапевт

Харків — с. Яблуниця — Івано-Франківськ — Львів — Київ

Я дуже люблю Харків і не збирався нікуди переїжджати. Свого часу п’ять років прожив у Києві, де в мене була прибуткова робота, власна квартира. Але в якийсь момент  відчув, що дуже люблю рідне місто і повернувся. 

До війни не готувався, окрім того, що в нашій автівці був повний бак. До кінця не вірив. Думав, що може бути ескалація в тих регіонах, де вже була війна, але що вона зачепить Харків навіть не допускав. 

Напередодні ми з друзями планували великий фестиваль, домовлялися із партнерами. До того ж, у серпні 2021-го я підписав угоду з забудовником на купівлю квартири, яка через рік повинна була бути готова. Вніс половину її вартості і далі відповідально сплачував щомісяця. Навіть в перші місяці війни — аж поки не стало ясно, що ані нової домівки, ані повернення грошей не побачу. 

23 лютого я відвідав психотерапевтичну групу, де ми обговорювали страхи з приводу війни і зійшлися на тому, що будемо мислити позитивно, вірити, що нічого поганого не станеться. Але добре пам’ятаю, як повертаючись додому після психотерапії, мені впало до ока відсутність запаркованих автівок, хоча зазвичай біля будинку їх дуже багато. 

У нас з моєю дівчиною Анею були авіаквитки на 24 лютого з Києва до Копенгагена о сьомій вечора. Тож 23-го ми зібрали дві маленькі валізки з розрахунком на триденну подорож і лягли спати. О п'ятій ранку прокинулися від вибухів. Я почав оновлювати канали новин і побачив великий заголовок: «Війна!». Не міг повірити, це був справжній шок.

Мама моєї дівчини служила в АТО, тому добре розумілася на військових справах. Вона попереджала нас про ймовірну загрозу, постійно нагадувала тримати повним бак та у разі небезпеки їхати до неї на захід України, куди вона нещодавно переїхала. Тож вже о шостій ранку ми виїхали. З собою взяли лише ті речі, що зібрали в Копенгаген, бо все ще сподівалися на краще, що їдемо з Харкова на тиждень чи два. 

Спочатку на нашому шляху був Київ, заїхали забрати речі рідних. Коли вийшли з під’їзду, над нашим будинком кружляли винищувачі. Київ бомбили, йшли повітряні бої. З усіх боків було дуже голосно. Ми засумнівалися, що робити далі: їхати з міста чи бігти до підвалу. Заклякли. Раптом йде дідусь і вигукує до нас: «Хлопці, їхати звідси треба!». Ми вирішили, що це знак, швидко сіли в автівку і поїхали.

Усюди були дуже великі затори. Пам‘ятаю, як простояли більше шести годин біля мосту за Білою Церквою. Через декілька годин, як ми проїхали, ЗСУ підірвали цей міст, щоб затримати росіян.

Йшла вже моя друга доба за кермом без сну. В мене почались галюцинації з ракетами, тож ми вирішили зупинитись хоча б на пів години-годину, щоб відпочити. Це було на ранок, біля четвертої, за 150 кілометрів до Івано-Франківська. По дорозі всюди, де можна було паркуватися, стояли автівки — водії спали повсюдно, де було більш-менш безпечно. Ми зупинились просто на трасі, за якоюсь фурою. Хоча було холодно і незручно, я дуже швидко виключився. Так само швидко прокинувся від жахіття, що поки спимо у нас викрадуть каністру з паливом. 

Коли рушили далі, мене сильно накрило: розумію, що не хочу війну, не хочу цього всього. Це була справжня панічна атака. Я побіг до туалету найближчої автозаправки, аби вмитися водою та привести себе до тями. 

О сьомій ранку ми доїхали в Івано-Франківськ в квартиру у хрущовці, яку нам знайшла Аніна мама на декілька днів, та відчули величезне полегшення. Бо ми були ніби загнані звіри, налякані людьми. Нам потрібна була хоч якась конура, щоб сховатися та відпочити, та хтось добрий, щоб надати притулок. В ті дні мама Ані зі сльозами на глазах часто повторювала: «Дуже дякую, що привіз мою доньку». То були такі емоції, які, напевне, ми більше ніколи не відчуємо. 

Проте у нас було відчуття, що треба рушати далі, не залишатися у місті. Їхати в гори і там, у безпеці, приймати рішення, що робити з цим новим життям, коли в країні війна. Так ми доїхали в Яблуницю, що біля Буковелю, там була база, яка нас прихистила. Я почав дзвонити всім друзям, казати: «Є вільні місця, будь ласка, приїжджайте. Якщо потребуєте прихистку, потрібні гроші чи ще щось — я допоможу». Тоді я особливо зрозумів, що моя сила в людях, які мене оточують. 

В мене такий характер, що не можу довго сидіти без діла. Тож на третій день від початку повномасштабної війни я вже почав шукати можливість надавати гуманітарну допомогу. Завдяки моїм клієнтам в мене були логісти та склади по всій Україні. Були знайомі серед харківського місцевого врегулювання, щоб зробити нашим водіям дозволи на проїзд. 

Я допомагав із транспортуванням і розміщенням гуманітарної допомоги всім знайомим волонтерським хабам. Серед них — штаб харківського музиканта Олега Каданова «Культурний Шок», благодійний фонд Rescue Now, який започаткував актор Ігор Ключник, та інші. Хтось з них зібрав повний бус допомоги, хтось — пів автівки, тож я розміщував все по своїх складах по всій Україні. Коли збиралася повна машина, ми наймали чи знаходили безоплатно водія до Харкова. У Харкові також був наш склад, на якому все розсортовували і розвозили по різних волонтерських центрах. Мені просто необхідно було щось робити — так я контролював ситуацію та з’являлось відчуття, що не все так погано. 
 

У Яблуниці ми прожили місяць. Потім повернулись до Франківську у квартиру, дуже схожу на нашу харківську. Це привело нас до тями, надало відчуття дому і минулого життя. Так ми прожили ще місяць та у перших числах травня переїхали на декілька тижнів до Львова, де було багато наших знайомих. А потім, коли з Київської області вийшли російські війська, вирішили, що хочемо бути саме в Києві. Переїхали до столиці та поїхали до Харкова попрощатися з минулим життям. 

Через тиждень після початку війни в нашій харківський квартирі вибило всі вікна, так вона простояла два місяці. Коли зайшли, то побачили свої квіти, що розлетілися по всій квартирі. Від вибухової хвилі увесь будинок був розтрощений, виглядало це жахливо. Тож ми вивезли речі та остаточно виїхали, розуміючи, що найближчим часом не повернемося. 

Зараз ми з моєю дівчиною не будуємо великі плани. Я зрозумів, що не можу будувати довгострокові проєкти. Тепер працюю на короткі відстані. Це такий собі кризис-менеджмент: планую на два тижні і потім — наново ще на два. 

 

За цю війну я зрозумів, що не пропаду, бо тепер в мене є досвід зробити що завгодно  і де завгодно. Цю впевненість мені додала саме робота в гуманітарному русі з людьми різних професій, з різною експертизою. До того ж, я почав навчатися на проджект-менеджера, щоб у мене була професія в IT, та й для бізнесу цей досвід теж непоганий. Отже, якось вибудовую собі нові опори. 

Записала Альона Воробйова
Фотографії — Катерина Переверзева