Сергій Бойченко
виробник меблів

Донецьк — Запоріжжя — Дніпро — Харків — Чернівці

Я уродженець маленького міста Чистякове (раніше — Торез) в Донецькій області. Навчався в Донецьку, займався виготовленням меблів. Покинув місто у 2014 році. Погано пам’ятаю цей рік, але точно пам’ятаю ключовий момент, коли вирішив виїхати. Стояв на зупинці, а повз мене в місто заїздила колона машин з російськими військовими. Виїхав спонтанно, просто щоб покинути місто, а потім вже — як доля складеться.

Склалося так, що опинився в Запоріжжі, там мене друзі прихистили. Десь місяць провалявся у депресії, потім взяв себе в руки, заново розгортав усю діяльність. Далі переїхав у Дніпро і отримав велике замовлення на меблі від IT-компанії з Харкова. Тому у 2016 році вирішив повністю переїхати туди.

У середині лютого ми з дружиною Сашею полетіли в Єгипет. 22 числа вирішили повернутися на два дні, забрати у друзів собаку, документи, гроші й раптом що — виїздити. 23 лютого ми прилетіли в Харків, їхали з аеропорту на таксі і вздовж дороги я бачив військових. Завжди пишу замітки і в той день почав зі слів «У мене дежавю».

24 лютого ми проспали всі свої будильники і вибухи теж. Прокинулися, першим ділом — у телефони, а там: «У країні вже війна». Я вийшов із дому забрати нашу машину на виробництві, сказав Саші, щоб збиралася і чекала мене за 20 хвилин. Вона хотіла ще зібрати велику валізу. Я навчений бути з двома рюкзаками: один трохи більший, другий — зовсім маленький. Більший викидаєш у полі і просто біжиш, якщо треба.

Почали виїздити з Харкова і уперлись у величезні затори, частково спровоковані панікою. Їхали у Київ забирати іншу частину документів і ще одну машину. Божевільна кількість авто, якась пекельна ніч. Часом стояли по 10-12 годин у заторах. Переночували у Вінниці, прямували у бік кордону, і хтось із наших друзів запропонував вільний будиночок у Чернівцях.

Нам пощастило, бо поруч опинилась купа знайомих. Всі кудись виїздили, наші шляхи перетиналися, створювалося багато чатів у телеграмі. Ділилися, хто куди їде, де краще об’їхати затори.

У Чернівці приїхали ще друзі, ми перерозподілили всіх дівчат в одну машину і поїхали у бік митниці. Я був впевнений, що мене випустять, бо непридатний до військової служби. Проте нас з Сашею розвернули, прямо на митниці почався скандал. І отак ми розлучилися: вона взяла речі, пішки перейшла кордон, сіла у машину до дівчат і вони поїхали.

Мене накрило міцно. Це ще комендантська година, тож ночувати довелось на митниці. Вночі підходили люди з найближчого селища, пропонували чай і печиво всім, хто приїхав на митницю. Це, звісно, доводило до сліз. А зранку дві жінки постукали мені у вікно і сказали, що у школі поряд можна поїсти. Провались воно все, піду поїм!

Нагодували мене, я перезавантажився. Дізнався, що в Чернівцях мій друг Іскандер з Києва. Поселився з ним, два дні спав на підлозі на якомусь матраці у квартирі його родичів. Ми були у них на підприємстві, в одному з цехів ночувало 40 людей. Я уявляю, які ресурси ці люди витратили.

Незабаром всім, хто жив у квартирі, почало щось муляти, якась ностальгія. І всі з нас по разочку з’їздили додому. Я возив у Харків гуманітарку, і тут оця ностальгія робить цікаву штуку з психікою. Ти один у машині, по своїй смузі теж їдеш один. Поруч бачиш затори — такі, як тиждень тому проїздив. І чим ближче до Харкова, тим неадекватніше почуваєшся: плачеш, прощаєшся з життям. Сім’я — в Донецькій області, кохана жінка — в Європі, підприємства немає, доходу й житла — теж. Починаєш дуже буквально сприймати речі: якщо можеш рукою їх торкнутися, вони в тебе є. А якщо це, наприклад, квартира в Харкові — вважай, її немає.

Це винятково моя особиста штука, але коли треба, я дуже сильно включаюся. Тож коли мій помічник Андрій знову зміг працювати, я дав йому завдання прощупувати ґрунт, щоб відновлювати виробництво меблів у Чернівцях. Величезною краплею у келиху цього рішення стало те, що я приїхав на одне з підприємств, а там дядько мені каже: «Цех тобі знайдемо, у нас тут цілий завод пустує. Ходімо покажу». І він відкриває одне з приміщень, а там є вся необхідна техніка. Каже: «На, працюйте».

Було і не дуже приємне. Коли ми перший раз приїхали у Чернівці, нам під двірники підклали папірці з посилом, мовляв, «наші чоловіки на війні, а ви тут кутити будете». Я розумію, що люди можуть це робити на агресії. Але хочеться взяти цей папірець, підійти і сказати: «Ти не пережив того, що я, й не маєш права цей папірець мені тикати». Але щоб я лоб у лоб зіткнувся з кимось, хто висловив би мені своє «фе», такого не було.

На мене, звісно, звертають увагу. У мене чорна BMW на донецьких номерах. Коли возив гуманітарку, була ще наліпка з червоним хрестом. У більшості це викликає дисонанс: «Так ти свій чи козачок засланий?». Дуже реагують й на блокпостах. В якийсь момент зрозумів, що така моя місія. Тому принципово не змінюю донецькі номери. Напевно, щоб показувати і нагадувати: Донецьк — це Україна.

Після того, як виїхав з Донецька, мене часто питають, звідки я. З Харкова, Дніпра, Запоріжжя, Донецька, Тореза. Зараз можу, напевно, сказати, що мій дім — Харків. З одного боку, це важке питання, бо на нього вже не можна відповісти однозначно. З іншого — легке, бо зараз я не прив’язаний ані до міст, ані до людей. Закинь мене хоч у Австралію, я і там своїх друзів знайду. Головне — у потрібний чат у телеграмі потрапити.

Якщо одним днем зі сторони Росії піднімуть білі прапори, я повернуся в Харків. Сів би і зараз приїхав, але ці прильоти… Досі пам’ятаю винищувачі в Донецьку. Тому буду нарощувати потужність у Чернівцях, щоб потім потужно повертатися в Харків. Повертатися, щоб зробити місто дуже крутим і підняти його на рівень краще, ніж було до 24 лютого.