Успішно скопійовано!

Роман Лях
Тренер із публічних виступів

Євпаторія — Київ — Андрушівка (Житомирська область)

Я народився і виріс у Криму, провів там 18 років і завжди вважав себе українцем. Не таким, який рубаху на грудях рве і патріот до глибини душі. Але я розумів, що українець, і це було природно, як дихати. Без жодних але.

З анексією Криму в мене була складна особиста ситуація. На той час я вже дев'ять років жив у Києві, тому що в 2005 році поступив у театральний. Прописався в гуртожитку і по документах був вже киянином. Моє коріння було тільки на першій сторінці паспорту: «Місто народження — Євпаторія». 

І тобі здається ніби: «Хто ти такий? Ти ж в Києві прописаний, то й живи в своєму Києві!». Начебто забрали те, що завжди було моє, і сказали: «Все, ти не маєш права, не чіпай». А я не можу просто відсторонитися від Криму: це рідний дім, моє дитинство, половина мого життя.
 

В Криму залишилася моя мама, сестра, найкращий друг. Знайомі розповідали, як під час Майдану вони боялися, що їх приїдуть вирізати бандерівськими потягами. Та яке відчули полегшення, коли зайшли російські війська. Яке було піднесення... Нібито вони прикидалися все життя, а потім раптом зняли маски: «А ми насправді чекали, що так і буде!». І в мене просто не вкладалося в голові, як таке можливо. 

З 2014 року я був у Криму чотири або п'ять разів — відвозив дітей в Євпаторію, щоб вони зустрілися з бабусею, познайомилися зі своїми двоюрідними сестрами, братами. Їздив за дитячими спогадами і до мами. Йшов, наприклад, на набережну, гуляв по Дуванівський вулиці, біля нашого театру. Намагався зберегти оце світло всередині, щоб воно і лишилося таким, яким його пам’ятаю. Але я приїжджаю в своє рідне місто і не можу відчути себе місцевим. 

Мені ріжуть слух фрази на кшталт «Наступне літо — шашлики в Криму». Я розумію, що люди, які їх кажуть, скоріш за все, не кримчани. Тобто не знають ситуації та настроїв. Для мене повернення Криму — це задача без рішення. Бо щодня відстань між людьми збільшується, а з гострою фазою війни — просто з нереальною швидкістю. І мені здається, що люди в Криму все більше проростають російськими думками, повітрям, наративами. 

У 2022-му, коли почалася активна фаза війни, мій окремий біль, що мама, теща, друзі з Криму, розмовляючи зі мною, начебто використовували одну сторінку книги: «Бомблять лише військові об’єкти, цивільних не чіпають, нікуди не їдьте, скоро все скінчиться». Від різних людей я чув одне й те саме, слово в слово. 

У ніч на 24 лютого я спав. Навпроти нашого дому є будівельний майданчик. І десь о 5:45 ранку я прокинувся від того, що нібито приїхав «Камаз», який щось вигружає і бортом так стукає: «Бух! Бух! Бух!». У нас вже була історія, що будівельники почали працювати раніше, ми на них скаржилися, тож спросоння спрацювала ця асоціація. 

Мені одразу зателефонувала сусідка: «Рома, що ви вирішили?». Я відповів: «Почекай, що таке?». А вона: «Ти що, нічо не знаєш?». Зайшов у Facebook і зрозумів — почалась війна.

Я розбудив дружину, діти спали. Сусідка їхала з донькою в Житомирську область і запропонувала забрати наших дітей. Порадились із дружиною та погодились. А самі залишились на добу в телефонах, намагаючись зрозуміти, що взагалі відбувається. 

Моя реакція на стрес — це «замри», я повністю розгубився. І щоб не з’їхати відразу дахом, вийшов на пробіжку. З прапором. Вийшло 24 чи 26 кілометрів, майже символічно до дати початку. Просто біг по автомобільних артеріях, були шалені пробки на виїзд з Києва, а я — з цим прапором на спині. Багато хто мені сигналив, щось підбадьорливе кричав. І я відчував, наскільки... Не знаю, як це сказати, щоб не пафосно було… Наскільки зараз це потрібно. Мені хотілось відчувати, що ми разом. 

Наступного дня я кажу: «Не хочу роз’єднуватись з дітьми». Ми поїхали до подруги в село, забрали дітей і переїхали в Андрушівку Житомирської області до мого друга. У нього вже зібралися його родичі, і ми ще з Києва забрали нашу подругу. 

27 лютого ми прийняли рішення, що будемо вивозити жінок з дітьми. Я сів у свою машину, взяв трьох жінок, чотирьох дітей, всі їхні речі. А в мене не дуже велика машина, дивом впихнулися. Поїхали на кордон з Молдовою, з українського боку це був Могилів-Подільський, щоб звідти дістатися до Стамбулу. Це останній етап, куди я міг дістатися. Підвів свою родину до першого переходу з усіма валізами, попрощався, подивився, як вони переходять цей місточок на інший бік. І поїхав назад.

Через декілька днів поїхали батьки мого друга, і ми з товаришем лишились у селі вдвох. Просиділи два-три дні і зрозуміли, що просто можна з’їхати з глузду, сидячи в цьому «триндарєзє». У кожного з нас була машина, і ми почали робити возити людей, автоволонтерити. Навіть кинули клич серед друзів, щоб створити невеличкий фінансовий фонд на бензин. Майже три місяці волонтерили, поки не стався колапс з бензином, на двох близько 30 тисяч кілометрів накатали.

Вперше я приїхав у Київ 23 березня, на добу, походив, позгадував. Зайшов в дитячу, знайшов маленьку собачку з мультика «Сезон полювання», її звали Сосисочка, і забрав до себе в машину. Невеличкий малюнок, де старший син намалював себе і брата, теж забрав. 

Ніякі Зуми чи Вайбери не відміняють живого спілкування, знаходження поруч, розмов про все, що відбувається. Я відчуваю, як втрачається зв’язок із дітьми. Старшому ось виповнилося вісім, молодшому — п’ять, і це такий вік... Я взагалі вважаю, що немає віку, де батько неважливий. Й відчуваю, що потрібен своїм дітям. 

Я дуже сумую за ними. Сподіваюся, в нас буде змога зустрітися найближчим часом. Але через те, що росіяни продовжують завдавати ракетні удари, ми зараз не розглядаємо варіант повернення дітей до України. А стосовно мого виїзду за кордон… Були знайомі, хто виїхав за гроші, нелегально. Я такий варіант не розглядаю зовсім, бо не хочу їхати в один кінець. Хочу мати можливість повернутися додому.

Записала Ольга Васіна
Фотографії — Владислав Євдокимов