Успішно скопійовано!

Марина Клімчук 
Комунікаційниця

Голубівка (Луганщина) — Черкаси — Київ — Черкаси — Чернівці

Вперше війна вигнала мене з дому в рідному містечку Кіровськ (тепер — Голубівка) на Луганщині. Це був 2014 й рік, мені було 16. 

Я вчуся в десятому класі, ми з однокласниками вже мріємо, як через рік будемо танцювати випускний вальс, уявляємо, як святкуватимемо цей день, навіть вже складаємо плейлист. А потім це все миттєво обривається війною. 

Пам’ятаю урок, на якому наша класна керівниця сказала, що сьогодні нас оголосять «Луганською Народною Республікою». У мене тоді просто накочувалися сльози. Багато хто радів. Я не розуміла чому. 

Зараз, вісім років потому, загострення війни сприймається зовсім по-іншому. Тоді відлік був дуже розмитим — не одразу було зрозуміло, що відбувається. А 24 лютого закарбувалося дуже чітко. 

Вдруге війна наздогнала мене в Києві. Пам’ятаю, що зранку мене агресивно почала будити моя кішка. Штовхала в бік, дуже нетипово поводилася. Але в той момент я думала, що вона просто намагається дістати якусь із своїх іграшок, на якій я, можливо, сплю. Й, сонна, просто відігнала її. Вже пізніше мене почала будити моя подруга. Сказала: «Почалася війна». А я їй: «Блять, знову?».

Пам’ятаю, що в ту ж мить подзвонила мамі і сказала, що не знаю, що робити. Далі в цьому стресі я… вирішила помити голову. Подумала: «А коли, як не зараз зможу це зробити?». Такою була моя емоційна відповідь на те, що відбувалося.

Мій хлопець живе в Черкасах, тому в мене одразу з’явився план їхати з Києва до нього. Я зібрала маленький рюкзак, в який чомусь вкинула купальник, взяла кішку і зв’язалася з друзями, які теж вирішили їхати в Черкаси. Із столиці ми виїжджали ушістьох в одній маленькій «Ауді»: я сиділа на руках у подруги, а на мені сиділа моя кішка. 

Черкаси для мене — близьке місто, саме тут я опинилася переселенкою у 2014 році. Тепер це сталося вдруге. Але ці досвіди дуже різні, бо тоді я їхала в повну невідомість, в нове місто, мене чекав перехід в 11 клас і випускний з чужим людьми. А зараз прямувала в місто, яке вже одного разу стало мені новим домом, до близької людини. 

Вісім років тому я переїхала в Черкаси сама. І хоча там мене прийняли родичі, це був не найкращий досвід у моєму житті, бо вони не підтримували мене. Трохи легше стало тільки через рік, коли я вступила до університету. Тоді багато з моїх одногрупників теж вперше переїхали в нове місто. Вони всі були з навколишніх містечок чи сіл, але теж починали все спочатку, як і я. Хоча я все одно дуже сумувала за домом, рідними, друзями. Найгірше було на вихідних, коли мої одногрупники розїжджалися додому, а мені не було, куди їхати. 

Єдина особлива річ, яка була у мене з собою  — це книга «Ті, що співають у терні». Я взяла її з бабусиною бібіліотеки, коли їхала з Голубівки у 2014 році, і досі бережу її, як спогад про рідні місця і людей.

 

Вперше додому на Луганщину змогла поїхати через півтора роки. Тоді зрозуміла, що відчуття дому дуже сильно змінилося. І причина була в людях. Я побачила, що багато з тих, хто раніше був у моєму оточенні, стали прихильниками абсолютно протилежних поглядів, жертвами російської пропаганди. 

Пам’ятаю, як зустріла в Голубівці свою колишню вчительку. Вона почала розпитувати, як у мене справи, як прийняли в Черкасах, чи не ображають через російську мову. Я відповідала, що мені там подобається і що я вчуся правильно розмовляти українською, відчуваю підтримку. А потім вона запитала, чи була я у Львові і чи правда, що там їдять дітей. Думаю, якби мені хтось інший розповів цю історію, я би не повірила. Але це сталося зі мною, я почула це запитання від знайомої людини і була просто в шоці.

Між мною і більшістю людей в моєму рідному місті виникла величезна прірва. І в якийсь момент мені треба було змиритися з тим, що я вже ніколи туди не повернуся. Багато з моїх колишніх однокласників пішли воювати на боці Росії. Я сиділа з ними за однією партою, а зараз вони вбивають моїх друзів, які воюють за Україну. Дуже багато моїх знайомих з Черкас загинули в Попасній — а це прямо біля нас, 36 кілометрів від мого рідного містечка. Два протилежні світи: мого колишнього життя і теперішнього. 
 

Так я почала життя з відчуттям, що у мене немає дому і немає, куди повертатися. Тому треба рухатися далі. Коли мої одногрупники їздили на вихідні до батьків, я почала часто їздити до Києва. Так я закохалася в це місто і через певний час переїхала туди жити. Не знаю, як пояснити це словами, але в Києві мені дуже добре, я люблю там кожну вуличку і просто почуваюся вільно і комфортно. Навіть коли з автобуса схожу і стаю на київську землю, відразу відчуваю внутрішнє наповнення.

У квітні я переїхала з Черкас до Чернівців, це пов’язано з моєю роботою. Я працюю комунікаційницею в Media development foundation — організації, яка підтримує українських журналістів. Міста чимось дуже схожі — затишні, з привітними людьми. Проте стараюся до не звикати Чернівців і чекаю, коли зможу повернутися до Києва. Весь цей час сплачую там оренду свого житла. Думаю, вже восени весь наш офіс зможе переїхати до Києва. Якби не робота, вже б давно була там.   

За цей час у мене була можливість один раз з’їздити додому, до Києва, на кілька днів. Це сталося в червні, вперше за чотири місяці. Тоді місто здалося мені дуже тихим, наче намагалося про щось мовчати. Навіть машини немов їздили тихіше. Звичайно, зараз це не той Київ, який був до війни. Але я все одно його дуже люблю.

Коли підійшла до свого будинку, то просто почала плакати… Зайти в квартиру — це були дуже змішані відчуття. Одночасно і спокою, і хвилювання, що знову опинилася в місці, де довго не була. Але наступного ранку була така рада прокинутися у своєму ліжку. 

Весь цей час — вісім років — мої батьки залишаються на окупованих територіях. І я вже полишила надію переконати їх переїхати, для них важливо бути вдома, вони бояться якихось кардинальних змін. Це дорослі люди, які зробили свій вибір, і я не можу за них вирішувати. 

Звичайно, мені сумно і хотілося б бути ближче до батьків. Хоча б мати можливість, як інші люди, збиратися з родиною на свята на одним столом. У мене багато років такого немає і важко уявити, як це може статися. Хоча я часто думаю про майбутнє і мрію про перемогу. 

Насправді, я не уявляю, як зараз говорити з людьми, які впродовж восьми років жили в окупації, під впливом пропаганди. Просто хочу, щоб ми на танку заїхали в наше місто, щоб можна було одягнути вишиванку і сказати: «Час вашої псевдореспубліки закінчився, і ми нарешті повертаємо цьому місту життя». Нормальне, цивілізоване життя.
 

Записала Олена Високолян
Фотографії — Іван Пандікідіс