Успішно скопійовано!

Інна Струмскас
Технічна експертка з промислової безпеки, інженерка з охорони праці 

Маріуполь — Хрестівка (Донецька область) — Вільнюс (Литва) — Кам'янське (Дніпропетровщина)

До повномасштабної війни я ніколи нікуди не переїжджала. За винятком переміщення всередині самого Маріуполя: у 2015 році ми перебралися з мікрорайону Східний до центру міста. Все життя я прожила в Маріуполі, зі своїм чоловіком. Тут же виросли мої дві доньки — Анастасія та Олександра (Сандра), народилися онучки.

24 лютого 2022-го я прокинулася і почала, як завжди, збиратися на роботу. Фарбуююся, накручую волосся, слухаю музику. І тут мені дзвонить подруга з Києва: «Інно, — війна!»

Я навіть не можу передати ті відчуття. Просто заціпеніла. Пішла до свекрухи, їй 90 років, в неї невелика деменція, але вона розуміє, що відбувається. Кажу: «Мамо, ви уявляєте? Війна!». А вона: «Та не може цього бути…»

Я не знала, що робити. Зателефонували з роботи, повідомили, що працюватимемо цей день на віддаленці. Але як можна працювати, коли чуєш ці бахи від вибухів? Мені подзвонила Сандра, молодша донька. Вона мешкала в Харкові, але перед війною їй запропонували роботу архітектора-реставратора у Львові, війна 2022 року застала її саме там. Спитала, що я планую робити. Я відповіла, що не знаю. Дочка сказала: «Мамо, сядь попрацюй!».

Але працювати в тій обстановці було неможливо. На думку спала російсько-грузинська війна: трах-бах і все. Я уявляла, що так само буде і в Україні. Навіть подумати не могла, що на нас чекає справжнє пекло. 

Трохи згодом я пішла в магазин, бо скінчилися яйця, котячий корм, продукти першої необхідності. Так минуло моє 24 лютого. 

8 листопада 2021-го в мене помер чоловік. Мені здавалося, що та ніч, яку я провела з ним напередодні його смерті, була найстрашнішою в моєму житті. І я навіть уявити не могла, що насправді найстрашніше в моєму житті ще чекає на мене попереду. 

Я звикла, що завжди все вирішував чоловік. Була за ним, як за кам'яною стіною. Тож 24 лютого просто не знала, що мені робити. Свекруха сказала, що їхати не хоче, та й куди? І ми залишилися вдома, в Маріуполі. 

Старша дочка Анастасія із зятем та двома маленькими дітьми (три та шість років) — моїми онуками — одразу переїхали до близьких родичів, які мешкали в центрі Маріуполя, неподалік від Драмтеатру. Ми ж зі сверкухою до 1 березня перебували в мікрорайоні Східний. Та донька вмовляла нас перебратися ближче до них, в центр, адже Східний — окраїна міста. Здавалося, що в центрі буде безпечніше. 

Моя подруга Лєна, яка мешкала в центральній частині міста, запросила нас до себе, у власний будинок. Донька знайшла волонтерів, які допомогли виїхати зі Східного. Адже ані таксі, ані громадський транспорт тоді вже не ходили. Ми зібралися зі свекрухою та перебралися до Лєни.  

Уже на початку березня через обстріли можливості вийти на вулицю вже не було. Електрика зникла першою. Потім не стало води, газу. Добре, що ми були в приватному будинку. Не уявляю, як би витримала в таких умовах у багатоповерхівці. Памятаю, як Лєна сказала мені: «Якщо ми виживемо у цій війни, то боятися вже буде нічого»

На початку березня ситуація в місті вже була безвихідною. Не було зв'язку, ми не знали, що організовують виїзд для цивільних. Та і на чому було евакуюватися? До того ж, свекруха ледь ходила. Я розуміла, що нам нікуди дітися. І було страшно: не лише через бомбардування, а й від переспективи померти з голоду.

Ми познайомилися з дівчиною з двома дітьми, яка мешкала в сусідньому будинку. Її житло лишилося повністю без опалення. А в Лєни був камін. І ця дівчина приходила до нас погрітися, помитися — воду заміняв сніг, який ми збирали та розтоплювали. 

16 березня, саме в мій день народження, у Лєни народилися кроленята. А ще — вдруге зацвів декабрист. Я подумала: «Це такі гарні прикмети, точно буде мир та перемога!»

Пам'ятаю, як однієї ночі було так тихо, небо всіяне зірками. Ми прокинулися — знову тиша. Думаємо: «Може вже війна закінчилася, а ми сидимо, і нічого не знаємо?». Але це було затишшя перед страшним буревієм. 

Наступного дня місто накрили такі моторошні та гучні звуки вибухів. Подруга сказала, що ми потім дізнаємося з інтернету, з якої зброї по нам гатили. Наш дім хитало з боку в бік. Не знаю, як це витримали мої барабанні перетинки. Як витримали мої онуки. Як витримала моя молодша донька Сандра, бо весь цей час вона не знала, що з нами. Збиралася навіть їхати шукати нас всіх, у Маріуполь. 

Напередодні 21 березня до будинку Лєни, де ми мешкали, прийшла сусідка. Та сама, що ходила до нас грітися. Вона сказала, що її сусід евакуюється. І бере з собою всіх, хто хоче виїхати з міста. Я сказала: «Хочу виїхати». Бо іншого шансу для мене та моєї свекрухи могло вже не бути.

21 березня ми виїхали з міста маршруткою, з 18 людьми. Це було так страшно. Тривало бомбардування, всі молилися. Евакуювалися ми з лівого берега Маріуполя, через село Безіменне, що на півдні Донецької області біля узбережжя Азовського моря. Тому виїзд був на тимчасово окуповану територію Донеччини. 

І там, вже після фільтрації, мій брат забрав нас до себе у окуповану Хрестівку (Донецька область). Але довго я там не протрималася. Бо фактично опинилися серед ворогів. Мій батько та брат підтримували цю війну. 

У Хрестівці мешкала сусідка, осетинка. Їй 90 років, донька та онук в Києві. А вона каже: «Я за війну». Ну як це взагалі можливо? У мене не вкладалося це в голові. Я сварилася з ними щодня. І коли їхала, побажала батьку та брату здоров'я. Аби вони дожили до того моменту, коли дізнаються всю правду про російські злочини на території України. І тоді попросять у мене вибачення. Це було дуже важко. 

Я виїхала до Вільнюса, до родичів покійного чоловіка. Там же ми зустрілися з доньками. Дізналася, що 16 березня старша донька Настя з чоловіком та дітьми змогли евакуюватися через Бердянськ на підконтрольну Україні територію. 

Коли вони доїхали до Бердянська, скінчився бензин. Знайти його було майже неможливо. Тоді моя молодша донька Сандра змогла замовити із Запоріжжя бензин з доставкою до блокпоста в Бердянську, за 200 гривень літр. Після цього Настя з чоловіком приїхали до Кам'янського, на Дніпропетровщину. Друзі допомогли їм зняти квартиру, і навіть привезли гарячого борщу. Зять до війни працював на «Азовсталі», тож у Кам'янському зміг влаштуватися за спеціальністю.  

Коли ми покидали Маріуполь, то не знали, чи вціліють наші будинки, наші квартири. У цьому місті пройшло все моє життя. Тут я прожила найщасливіші роки. І коли ми їхали з міста, то не знали, чи повернемося ще коли-небудь додому. 

У Маріуполі залишилася частинка душі та серця. І це болить, як рана. Бо мій Маріуполь — це місто мрії. І я не можу повірити, що з ним відбувся весь цей кошмар. 

Після нашого світлого, гарного, чепурного Маріуполя Кам'янське видалося мені сірим. Тут усе було не так, як вдома, де ми за 20 років викохали наші будинки, квартири. Як же тепер жити в іншому місті? 

Мені було дуже важко. Але поступово я почала виходити в центр, шукати щось гарне, якісь кафешечки. Молодша донька сказала: «Мамо, головне — не місце, де живеш, а те, як саме і з ким ти там живеш».

І моє ставлення до Кам'янського стало змінюватися. Почала любити це місто, бо розумію, що залишаюся тут не на кілька днів. Місцеві — хороші люди, ставляться з розумінням. Я влаштувалася на роботу, стала займатися спортом, ходжу на англійську, донька працює вчителькою. Вже знаю, де тут найкращі місця, щоб погуляти, подихати свіжим повітрям. Життя, наче, більш-менш налагоджується. Я приймаю це місто. 

Але мій всесвіт, мій дім — це тільки Маріуполь. І як тільки закінчиться війна та відбудеться деокупація всіх окупованих територій, я одразу поїду піднімати своє місто. Відроджувати наш український Маріуполь. 

Записала Лєра Меренкова 
Фотографії — Владислав Євдокимов