Анастасія та Антон Глазунови

Анастасія — акторка, викладачка акторської майстерності, сценічної мови та вокалу в театральній студії
Антон — актор, художник з освітлення, монтувальник декорацій у театрі 

Харків — Ізюм — с. Залиман — Харків

Настя: Антон родом із Харківської області, я — з міста Кривий Ріг. П’ять років тому ми обидва приїхали до Харкова навчатися в університеті мистецтв ім. І.П. Котляревського. Там і познайомилися.

Антон: Ввечері 23 лютого я сказав Насті, що потрібно про всяк випадок зібрати тривожну валізу з усіма документами. Бо скрізь відчувалася напруга через очікування нападу. Що було до 24 лютого, я взагалі не пам'ятаю. Тільки цей вечір напередодні.

Н.: Зранку 24 лютого я прокинулася від того, що наш собака заліз мені на подушку. Мабуть, почув перші вибухи і дуже злякався. Він у нас полохливий, боїться гучних звуків. 

А.: Вирішили, що залишатися вдома з собакою та котами — їх у нас двоє — небезпечно. Тому пішли до метро.

Н.: Для нас не було сумнівів щодо тварин, вони — наша родина. Ми їх з вулиці підібрали і не могли знову кинути напризволяще.

А.: У метро просиділи десь пів дня та ще два — в підвальному барі, після чого вирішили їхати до моїх батьків у село Залиман. До нього від Харкова — 100 кілометрів, тож дорога мала зайняти півтори-дві години. Та врешті зайняла 35 днів.

А.: 26 лютого, коли ми приїхали на вокзал, побачили, як на табло один за одним почали зникати наші рейси на Ізюмський напрямок: на сьому тридцять, на восьму, дев’яту, дванадцяту годину. З нами їхав наш друг Андрій, який не розгубився — одразу знайшов на BlaBlaCar старенький універсал. На ньому крім нас із Харкова поїхали ще хлопець та дівчина з шиншилою у коробці.

До Залимана можна доїхати через Балаклію, а можна по — Ростовській трасі. Ми поїхали в Балаклійському напрямку і невдовзі побачили на узбіччі величезну колону російської техніки: «Камази», бензовози з екскаваторами, «Гвоздики» (самохідні артилерійські установки), ТБр (танкову бригаду) та поруч — велику кількість воєнних із автоматами. 

Н.: Вони попередили нас, що зараз почнеться обстріл, тому ми заїхали в село Волохів Яр (Чугуївський район Харківщини) перечекати. Там дізналися, що з Харкова на Краматорськ рухаються автобуси з дітьми — вирішили їхати за ними, бо не мають же стріляти по цивільних.

А.: Коли ми вирушили за цими автобусами, нас обігнала швидка. Невдовзі ми побачили розстріляний автобус, а поруч — цих недосолдатів та медиків, які просто стояли, бо вже не можна було нічого зробити. 

Дорогою нас попередили, що в Балаклію ми не доїдемо, бо там почалися бої. З іншої колони, що рухалась на Волохів Яр, нам назустріч виїхав російський армійський позашляховик «Тигр» — лоб у лоб на нашу машину. Лише в останній момент він посунувся в бік. Так вони транслювали нам свою перевагу, залякували. 

Та коли ми під’їхали до наступного блокпосту, нас зустріли зовсім інші російські військові — привітливі, з георгіївськими стрічками. Вони вигукували «Ура!» та казали з усмішкою: «Та что вы, не переживайте, мы свои!». Від цих слів ми вже відчули до них не страх, а величезну ненавість.

Н.: Ми доїхали до перехрестя на Веселе та Ізюм. Ще трошки — і повернули би праворуч, де нас вже чекав батько Антона, щоб забрати. Але російський танк завадив нам проїхати на Веселе. 
 
А.: Для нас залишалася дорога тільки на Ізюм.
 
Н.: Звідкись знайшовся чоловік, що визвався бути нашим провідником. Ми поїхали за ним, за нами — автобуси з дітьми. Невдовзі він зупинився, підійшов до нас і застеріг, що попереду буде пагорб, де нещодавно розстріляли автобус з цивільними. Тому треба їхати на швидкості, без фар та на аварійці. 
 
Ми запанікували, втиснулися в сидіння, я згадала молитву «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» і тихенько співала собі. Антон постійно обертався, щоб перевірити, чи я не плачу. Та я намагалася триматися, не хотіла його хвилювати ще більше. 
 

А.: В Ізюм ми добралися 26 лютого у комендантську годину. Замість двох годин наша дорога у той день зайняла вісім. В самому місті нас зустріли поліціянти, що звернулися до нас українською.
 
Н.: Потім ми жартували, що ніколи так не раділи поліцейським, адже це означало, що місто поки що наше. На жаль, вже тоді серед охоронців Ізюму були лише поліція та нечисленна ТРО. 
 
А.: Ми одразу поїхали до будинку Андрія, що виїхав з нами з Харкова. В Ізюмі жила його мати, яка дуже тепло прийняла нас у той вечір.
 
Н.: Та тільки-но ми сіли вечеряти, трішки видихнули, як почались перші вибухи в Ізюмі. Так ми застрягли там на 35 днів. 

А.: Перші дні сиділи в підвалі, час від часу виходячи подивитися, що відбувається. 

Н.: Спочатку відключили опалення і це вже було страшно, бо на дворі стояв дуже холодний початок березня. Ми грілись як могли, спали всі разом, куталися в ковдри, зверху на нас ще забиралися наші коти та собака лягав у ноги. Потім зник газ і вода. А 4 березня — ще й світло та зв'язок. 

З нами в підвалі сиділа п’ятирічна дівчинка, хлопець-підліток, старенькі бабусі. Усі разом слухали, як здригаються стіни від винищувачів, що випускали по нас снаряди. 
 
А.: Ми почали думати, що робити далі. У пошуку цигарок дізналися про власника магазину з Веприцького хутора, де продавали неакцизні сигарети. До того ж, Андрій згадав про знайомого, який залишив на тому ж хуторі свій будинок, а в ньому — декілька песиків. Це було не близько, тож ми вирішили пересуватися на велосипедах. Так ми почали їздити на Веприцький хутір доглядати собак, закупати сигарети і розвозити їх по всьому Ізюму. Нам ще в ті дні казали, що після війни збудують пам'ятник за те, що ми під обстрілами розвозили цигарки. 

А.: В наших з Андрієм походах ми переживали за друга, який знаходився в іншому район без зв’язку. Вирішили сходити до нього. Це була середина березня. В той день ми побачили все, що наробили росіяни: вщент спалену школу, розбиті та розмарадерені крамниці, напівзруйновані будинки із написом «діти», зрівняні з землею два під'їзди тієї п’ятиповерхівки, під завалами якої згодом знайшли тіла 44 загиблих. Ми бачили трупи, які лежали на вулиці, розбитий пішохідний міст, полагодений якимось панцерними ліжками. 

Коли ми обережно перейшли той міст і спустилися по Замостянській вулиці, першим, що впало нам в очі, був згорілий танк, що врізався прямо в будинок. І нічого не відбувається, мертва тиша. Ми з Андрієм йдемо по цій страшній тиші і все, про що я думаю — що десь тут можуть сидіти снайпери.

Н.: За ці 35 днів нам вдалося помитися один раз. У знайомих був дім із піччю, поки ми милися, місто вкотре почали обстрілювати. Тож поки добігли до дому, вже так спітніли, що треба було знову митися. Тоді я вперше побачила ту зруйновану п’ятиповерхівку, в підвалі якої загинули десятки людей, і ще багато таких будівель. Це дуже страшно виглядає. 

А.: Чим далі ми жили в Ізюмі, тим буденніше ставало все, що відбувалося навколо. Щоденно на велосипедах ми долали до 20 кілометрів — це десь 10-15 блокпостів, на яких треба було показувати документи. Іноді треба було роздягатися. Російські солдати так намагались, як вони любили казати, «кошмарить» нас. 

Н.: У Антона є татуювання з совою. На одному з блокпостів російські окупанти запитали в нього, що вона означає.

А.: Це був кінець березня, ще доволі холодно. Я знімаю з себе весь одяг. Вони дивляться, питають, що то за сова. Відповідаю, що не знаю, бо зробив її в 18 років. Тоді один іншому каже: «Старшина, надо проверить, может, это разведка». Я йому прямо в очі дивлюся і кажу: «То перевіряйте, але можна одягнутися?». Він побачив, що я не засумнівався, дозволив одягтися і відпустив.
 
Н.: Потім мама Андрія сказала, що сова — це дійсно символ української розвідки. 
 
А.: 26 березня російські війська повністю взязи Ізюм під контроль, до цього дня їх ще не було на нашій половині міста.
 
Н.: У той день о сьомій ранку нас розбудила мама Андрія словами, що на нашому подвір’ї стоїть танк. Ми виходимо, а на нас спрямоване дуло танка. Там ще навпроти дому у дворі дитячий садочок був — так вони на тому танку паркан дитсадку поїхали, навпростець, все руйнуючи. За танком особовий склад в’їхав, потім — ще якісь машини.. 

А.: 29 березня ми зустріли мого односельця Сергія. Він сказав, що піде з родиною додому в наше селище Залиман пішки. Вже наступного дня я зателефонував своїй тітці і вона передала, що Сергій з дружиною і дитиною вдома. Через два дні і ми вирушили в дорогу додому.

Н.: Ми вийшли з Ізюма до батьків Антона 2 квітня. Це був єдиний теплий день, коли я зняла куртку. В мене були рюкзак та сумка, у Антона — рюкзак, собака на повідку і дві кішки в одній переносці. 

А.: Ми вийшли через Пєски, по дорозі на повороті на Ростовську трасу нас зупинив «Камаз», його водій покликав мене до себе. Я підійшов, а він дістав три банки тушенки та дав мені. Дві я одразу віддав Андрію, він проводжав нас. Далі ми без проблем подолали кілька блокпостів.

Н.: Залиман, село Антона, було окуповано з 27 лютого до 1 квітня. Міст до нього рашисти двічі підривали, тому ми дісталися річки, а вже звідти батько Антона з односельцем переправили нас на надувному човні. 

Коли я побачила батьків Антона, сльози полилися рікою, не зупинялись. Ми ще були такі чумазі, в сажі, в мене — пропалена куртка, Антон дуже заріс. Такі й зайшли до їхнього дому. 

А.: 12 травня ми поїхали в Харків, бо батьки сказали, щоб ми не сиділи більше в селищі.

Н.: Наступного дня, як повернулися до Харкова, почали волонтерити разом із благодійною організацією Volonterska, пакувати і розвозити гуманітарну допомогу. Згодом з’їздили до моїх батьків у Крівий Ріг, там Антон отримав водійські права та ми одружилися. 

Зараз живемо в нашій однокімнатній квартирі в Харкові: вдень ховаємось від обстрілів, вночі під час сирени сидимо в коридорі. З нами живуть батьки Антона і хлопчик, якого вони на прохання друзів вивезли зі свого села. 

Я ще трошки працюю з дітьми, веду лекції про театр та ляльок. Антон знімає відео з сценічного руху для дітей. Потроху звикаємо до того, що відбувається.

Записала Альона Воробйова
Фотографії — Олександр Осіпов