Міграція — це не відпустка і не щасливий квиток до можливості побудувати нове життя. Міграція — це насильницьке вигнання.

Бути дорослим — це про те, щоб приймати рішення і потім їх триматися. Служба у ЗСУ для мене — підтвердження цих думок. Це про здатність робити вибір. І я його для себе зробив. 

За вісім років я жодного разу не їздила в Донецьку область. Для мене Донеччина була домом, доки там була Україна. Повернуся туди тоді, коли це знову буде підконтрольна Україні територія. Інакше не хочу. 

Коли я в Києві вперше потрапила в «Сільпо», почала ридати. Сльози котилися градом, і в мене стискалося серце, бо я розуміла, що в Херсоні у людей цього немає, в них це забрали.

Обстріли не зупиняються, виходиш на вулицю — закладає вуха, температура — -8°C… Мені знов телефонує той військовий, щоб домовитись, де нас забирати, і я чую, що в них починається стрільба. Матюки — і зв’язок обривається… 

Настав ранок 24 лютого. І коли мою дружину розбудив дзвінком її батько, я лише відчув дежавю — все теж саме вдруге.

Коли бачать мою кримську прописку, іноді питають: «А що по  референдуму, а чому не можна було в 2014-му вам взяти зброю?». Вам — у сенсі кримським татарам. Мовляв, ви ж мусульмани, Аллах Акбар і все таке.

Спочатку ми йшли під звуки десь здалеку, потім вже авіація літала безпосередньо над нами. Уважно прислухались, аби зрозуміти, куди винищувач прямує і рахували: «Перший вибух — не в мене, окей. Стоїмо, чекаємо. Другий… біжимо!»

Коли почалась війна, мені було 10. Навесні 2014-го в моїй області та місті почали з’являтись якісь незрозумілі люди. Вони стали просувати ідеї незалежності від Києва. Мовляв, там відбувся військовий переворот і нам загрожує те саме, що у нас почнуть вбивати за російську мову. 

У чаті ОСББ написали, що в четвертий під'їзд ломляться орки, намагаються винести двері. Я тоді подумав: «Ну, все, це за мною!». Вдягнувся, став чекати. Виявилося, що росіяни забрали людину з п’ятого поверху. Тоді мені це дуже нагадало події 1933 року, які описував Ремарк: коли німці з гестапо арештовували людей у квартирах. 

У Маріуполі залишилася частинка душі та серця. І це болить, як рана. Бо мій Маріуполь — це місто мрії. І я не можу повірити, що з ним відбувся весь цей кошмар.

Дідусь сидів на подвір’ї розгублений і мовчазний, мій чоловік ходив зовсім приголомшений. А я не розуміла, що робити далі, не могла ні з ким порадитись через поганий зв'язок. Навкруги стояла мертва тиша після обстрілу.

Пам'ятаю, як вийшов на вулицю після того бомбардування і тоді вже реально відчув, що почалася війна: порожнє місто, розтрощені будинки, побите скло, згорілі машини. Ти починаєш розуміти свій страх і то є страх війни. 

Так, ми — роми. Але паспорт говорить сам за себе. Чому я не українець, якщо народився в Харкові? Якщо жив, навчався в Харкові, знаю закони, люблю своє місто, живу цим. Я хочу допомагати своїй країні, я — такий самий народ, як і всі українці, так само отримав той же стрес, у мене також вмирають мої знайомі та рідні, за яких моє серце турбується. 

Розумію, що там, ледь не в епіцентрі вибухів, зараз моя дружина. Мчу до неї. І у цей момент починається обстріл з системи залпового вогню «Град». Летять віття дерев. За 50-60 метрів від мене рвуться снаряди. Контужені вибухами птахи валяться на землю. Я тоді розумів, що біг назустріч своїй смерті. 

Нешвидко вийшло адаптуватися до життя. Стан дивнючий був. Бо весь стрес від війни ми відтягнули працею, з'явилася велика втома. А коли приїхали і змогли видихнути, стрес, як пружина, повернувся назад. Накрило все, що було за три тижні волонтерства, і ми нічого не могли робити. Банально в магазин сходити стало неймовірно важко, а з людьми заговорити — так взагалі. 

У нас є все, щоб зробити наше місто, країну кращими. Бо ми вміємо думати і робити. Різниця в тому, що тут ініціатива йде знизу, ми розвиваємося, а в Криму — зверху, від держави, люди залишаються пасивними.

Для мене «Що таке дім?» — питання без відповіді. Я не до кінця розумію, чи він у мене є. Потроху розгадую цю таємницю, потім знову плутаюся. Але тоді, в Донецьку, усвідомив, що то не мій дім.

Вже в Мангуші тато отримав поранення і був у ненайкращому стані. Здається, це сталось, коли він йшов із пакетом їжі, яку роздобув — сзаду прилетів снаряд, він впав, а потім, коли піднявся, від пакету лишилась тільки ручка.

Телефоную бабусі, і вона така: «Ти не хвилюйся, бо скоро Харків звільнять і все буде добре». Від кого звільнять, від мене?

Приблизно 1 березня вимкнули світло, а 3-го — газ. Ми намагались евакуюватися, але нас розвернули, сказали, що за містом йдуть бої. Ми навіть не встигли доїхати до якогось блокпосту, люди один одному передавали: «Не випускають, не випускають». 

Моя внутрішня матриця ніби накладає на міста — і Харків, і Горлівку — образ того, якими вони були до війни. Тобто продовжую бачити їх нормальними, неушкодженими, без війни.

Зараз відчуваю, що Україну ми відстоїмо, хоча в Донецьку не відчувала. На Київщині ми нарешті знайшли свій дім і цього разу точно не хочемо починати життя знов. Це моя земля, якого хріна я маю їхати? 

Мені далося важким рішення виїхати, бо в бомбосховищі було багато дітей, багато людей, які були налякані. І саме Патрік — собака-психолог, собака-антистрес — їх заспокоював. Тому, коли я його забирала, розуміла, що позбавляю дітей, людей, які психологічно потребують допомоги, цього насправді цілющого контакту з твариною.

Зі Слов’янська до Харкова я віз 20 морських свинок. Тоді транспорт ніякий не ходив, мости були зруйновані. Тато відвіз нас до Барвінкового, звідти йшла маршрутка на Харків. Я тоді взяв коробку від плазми, зробив свинкам полички і вони як шпроти там їхали — іншого варіанту не було. Потім ще вилізли і їх треба було ловити по автобусу. 

Завжди — особливо під час тривоги — я уявляю, що ракета прямо пропадає в квартиру, що розлітаються меблі, що мене це вбиває. Проживаю ці моменти постійно — упокорююсь факту, що помру, і мені стає легше.

Я відчув, що війна виявляє найцінніше, бо тепер кожен день мав величезне значення — те, на що ти витрачаєш свій час і чому саме присвячуєш своє мистецтво.