Владислав Мирний
лікар ветеринарної медицини, завідуючий відділенням лікування екзотичних тварин клініки «ЦентрВет».

Слов’янськ — Харків — Городенка — Харків

Я зі Слов’янську, тож для мене все почалося ще у 2014-му. Тоді я вчився в 11 класі і вперше переїхав до Харкова, щоб здати ЗНО. Якби не це, думаю, нікуди б не поїхав. Всі думали, що це закінчиться через тиждень — не більше. Як і зараз, напевно. А воно не закінчилось ніфіга…

Зі Слов’янська до Харкова я віз 20 морських свинок. Тоді транспорт ніякий не ходив, мости були зруйновані. Тато відвіз нас до Барвінкового, звідти йшла маршрутка на Харків. Я тоді взяв коробку від плазми, зробив свинкам полички і вони як шпроти там їхали — іншого варіанту не було. Потім ще вилізли і їх треба було ловити по автобусу. 

Я знав, що якщо залишу свинок на три тижні і більше, вони можуть загинути. Допомогла абсолютно стороння людина з Харкова. Вона тоді тільки прийшла у свинарство і забрала всіх моїх свиней, допомогла декого прилаштувати та продати. Згодом допомогла відновити поголів'я — абсолютно безкорисливо і безкоштовно.

До Харкова я переїхав буквально на три тижні. Жив із мамою та молодшим братом, братові тоді було чотири роки, мені — 16. Подав заявку на додаткову сесію ЗНО і перебував у Харкові поки не здав останній предмет. Потім Слов'янськ звільнили і ми повернулися додому.

 

У вересні 2014-го вступив до Каразінського університету на медичний факультет і знову переїхав до Харкова, де й перебував останні вісім років.

18 лютого цього року я прилетів до Чехії судити виставку морських свинок. Чехи на паніці через можливу війну, а ми на розслабоні, мовляв «нічого не буде». Провели вихідні в Чехії, в понеділок повернулися до України. У вівторок я пішов на роботу, а середа, 23 лютого, була вихідним. До нас приїхали друзі, ми сиділи приблизно до другої години ночі, обговорювали всі можливі сценарії і спокійно лягли спати.

О сьомій ранку зателефонувала мама моєї дружини Лілі. Вона плакала, а ми спали і не розуміли, що відбувається. Тоді вона каже: «А, ну ви якщо спите, потім тоді передзвоніть». Та сон минув одразу — ми подумали, що, може, хтось помер або ще щось із родичами сталось. Передзвонюємо їй, а вона каже, що нас бомблять. Дивимось у вікно, а там дофіга машин, люди пакують валізи, взагалі не розуміємо нічого.

Заходимо в робочий чат — всі пишуть про війну. У нас мав бути насичений робочий день: у дружини — 14 операцій, вона лікар ветеринарної медицини, хірург-ендоскопіст. У мене в клініці також прийоми розписані. Хтось у нашому районі чув вибухи, але ми не чули — якби ніхто не подзвонив і не написав, спокійно б проспали і поїхали на роботу.

На роботі сказали, що можемо не їхати, тож ми пішли в маркет, люди всі на паніці, з мішками. А ми скромний пакет лише взяли і розчарувались, що не знайшли тютюн для кальяну.

Цікаво, що 24-25 лютого в нас мала бути зарплатня, тому 23-го ми на останні гроші купили блендер. Просто коли в Чехії були — скуштували крильця з сирним соусом і він такий офігенний був, що дуже хотілось його приготувати. Всі люди долари купують, а ми вирішили «вкластись» у блендер — такий ось епік фейл.

Далі ми подзвонили нашим друзям, двом дівчатам, які самі живуть — їм стрьомно було. Запропонували приїхати до нас додому і далі вже вирішувати, що робити. З обіду активніше почались вибухи, мені то звично було після Слов’янську, а люди, які раніше цього не чули, зрозуміло, дуже панікували.

Ми поїхали до нашої ветеринарної клініки. Там є великий підвал з товстими стінами. Жили там десь три тижні, спали хто на чому. Нас було 20 — десять співробітників і десять друзів друзів. 

Перший тиждень дуже економили їжу — не знали, чи буде, де її взяти. Сніданок, наприклад, складався з трьох шматочків ковбаси на людину і двох шматочків хліба — дуже схудли всі за цей час. 

Жити в клініці було важко — атмосфера, як у гуртожитку, купа народу, спиш на підлозі… Повертатись додому небезпечно — поруч військова частина, плюс там повибивало вікна. Тому ми з дружиною вирішили поїхати на захід країни. 
 

Їхали вчотирьох: я, Ліля та дві подруги. Цього разу з нами подорожували лише чотири свинки — це вже було легко, трьох посадили в собачу переноску. Дорога зайняла десь чотири доби, адже були дуже сильні затори. Спочатку дістались до Краснограду, переночували і далі поїхали до Кропивницького, там ніч провели у знайомих, ще одну ніч — в машині десь у полі. У підсумку дістались до міста Городенка в Івано-Франківській області, там знайомі дали нам безкоштовну квартиру. 

Мені здається, що розповіді про погане ставлення в західній частині України до приїжджих зі сходу — це здебільшого вкиди, вигідні, перш за все, російській пропаганді. Всі знали, що ми зі сходу і ставилися прекрасно. Дуже круті люди були скрізь, де ми зупинялись. В Городенка сусіди приносили їжу, в Кропивницькому пробили колесо — нам безкоштовно відремонтували. 

Єдиний неприємний випадок був під час виїзду з Харкова. Нас зупинили мусора (не поліція, а саме мусора, які поки нікуди не зникли, на жаль, поки). Це було під час комендантської години, вони бачили, звідки ми їхали, але все рівно спитали, чи не хочемо ми «допомогти національній поліції». Ми це розповіли батьку нашої колеги, який зараз у ТРО. Обіцяли їх знайти та покарати. 
 

Одні батьки в нас на окупованій території в Луганській області, інші — у Слов’янську. Нам треба було або осідати в Івано-Франківську, або повертатись і жити своїм життям. Відчуття дому, друзі, трохи інша ментальність — все це тягнуло назад. 

Дружина знайшла в Івано-Франківську роботу, мені теж пропонували, але наприкінці травня ми чітко вирішили повертатись до Харкова. Вже два місяці тут. Дома дуже добре. В нас в одній кімнаті, де був ремонт, розсипалось скло, а в спальні і кухні лише вилетіли кватирки — їх можна було назад вставити, ми так і зробили. 

В Харкові продовжуємо працювати. Роботи менше не стало. Так, багато людей з тваринами поїхали, але зачинилося дуже багато клінік, тож об’єм роботи приблизно той самий, що й раніше. 

Страху як такого немає. Якщо ти не в окупації — ну так, бахкає і все. Мабуть, поки в тебе не прилетить, всього цього не відчуваєш. І це як вирва якась, куди тебе затягує — вже чекаєш тих вибухів. Можливо, це дивно звучить, але коли воно бахкає, відчуваєш адреналін і мозок вимикається на деякий час. 

Я б навіть не їхав з Харкова взагалі. Якби не дружина та друзі, залишився би. Мені набагато легше все це переносити, ніж тим, для кого це вперше. Легше ще в тому плані, що в мене будинок не відібрали: Слов'янськ звільнили, і я час від часу міг їздити туди до батьків. А ось тим, хто у 2014-му кинули все в Донецьку чи в Луганську і вимушені були переїхати, зараз доводиться кидати все знову. Це звичайно пиздець. І морально дуже сильно підриває. 

Записав Міша Правильний
Фотографії — Олександр Осіпов