Дар'я Зоріна
поетка, мисткиня, фрілансерка.

Донецьк — Харків — Краматорськ — Львів — Київ

Переїжджати — хоча більш правильно сказати «валити», бо це не були сплановані переїзди — через російське вторгнення вперше довелося у 2014-му році з рідного Донецька до Харкова.

Тоді я сподівалася, що виїжджаю тимчасово, але вже взимку 2014-го стало зрозуміло, що це не так. Необхідність все полишити у Донецьку зумовлювалася ще й тим, що я працювала там у бібліотеці для дітей, і цілком розуміла, що від мене вимагалося б пропагування дітям проросійської ідеології. Для мене це було неприпустимим.

Харків я достатньо знала, раніше вчилася и Харківській державній академії культури, тож вибір міста був обґрунтованим. За кілька місяців після переїзду знайшла нову роботу, яка стала улюбленою — працювала натурницею у Харківській державній академії дизайну та мистецтв. До того ж, стала вливатися у творче середовище, що дуже надихало. Тож думки про повернення досить швидко відпали.
24 лютого в Харкові я прокинулася від звуків війни. Впізнала їх одразу, бо чула влітку 2014-го. Прокинулася, зібрала наплічник «для підвалу» (документи-вода-печиво-змінна білизна), написала на Фейсбуці для френдів, які панікували, основні життєві поради, що робити і чого не робити до офіційних вказівок. Розбудила дзвінками і повідомленнями кількох близьких. Помила голову, набрала воду, купила трохи їжі, зняла грошей. З'ясувала, де людей пускають до підвалу поблизу. Й пішки пішла ночувати до свого хлопця у доволі далекий район міста, де здавалося безпечніше. Дорогою ми горлали «Арту», «Мальви» і всякий бадьорий репертуар.

Їхати з Харкова вирішили 2 березня. З-за страху перед нальотами авіації я майже не спала, моніторила тривоги і новини, при повідомленні про тривогу залазила у шафу, вбудовану у нішу стіни. І так майже кожні 2-3 години.

Спершу поїхали у приватний будинок до Краматорську (це дім мого хлопця), бо там було суттєво тихіше на той час. За тиждень рушили звідти до Львова — бо всякі знайомі казали, що Краматорськ може бути надто швидко окупованим чи відрізаним від залізниці.

Впродовж усіх переміщень я була вдвох зі своїм хлопцем. У Львові ми на три місяці зупинилисяу моєї фейсбучної френдеси, яка до того ніколи в реалі мене не бачила, але одразу написала і запропонувала їхати до неї, що мене дуже вразило. Згодом ми перебралися до Києва, де я знаходжуся зараз.

На щастя, моїй адаптації — й у Львові, й у Києві — сприяла велика кількість творчих знайомств, нових і довоєнних, інколи мене напружував якраз надмір соціальних контактів. У Львові знайшлося цікаве волонтерство у творчій команді благодійної організації «Непротоптана Стежина», яке згодом переросло у роботу — ведення творчого гуртка з рукоділля, куди приходили й діти, й дорослі.

До того ж, були літвечори, форум-вистава, інші творчі події, завдяки яким я постійно відчувала включеність у щось цікаве. Хоча, звісно, нагрібали думки про безсенсовість і меншовартість усіх творчих і розважальних двіжів. Іноді здавалося, що всім цим я просто заповнюю і структурую свій час, щоб не впадати в повну асоціальність. Львів, а тепер й Київ, відчувалися чимось на кшталт «дорогого магазину» — начебто все навколо цікаве і красиве, але абсолютно не моє і не для мене. Тому естетику цих міст я сприймаю дещо відсторонено.

Зараз займаюся створенням рукодільних робіт, це моя робота, частину коштів від продажів надсилаю волонтерам. Іноді ходжу на івенти, бачуся з київськими знайомими. Облаштовую свій побут у чужому житлі, куди нас з хлопцем пустили пожити люди, які родиною виїхали закордон.

Складнощі мене, я вважаю, доволі вдало оминали, або ж я їх просто не долала, а в них жила. Психологічно складно мешкати в квартирі з іншою людиною, це шлях терпіння і комунікування. Складно знайти «нормальну» роботу, але я не мала сил на її пошук, та й не шукала.

Від львів'ян я бачила дуже багато підтримки і ніяких тригерних для мене упереджень. Нам пропонували житло, мені подарували багато матеріалів для рукоділля (бо з Харкова я свої не привезла), запрошували в різні місцеві творчі проєкти тощо. Та й проста людська приязність була повсякчас відчутна.

Мій дім — квартира, де в Харкові лежить основна частина моїх речей. Квартира не моя власна, тому це все ще не «ідеальний дім мрії», безроздільно мій.

Моє місто — Харків. Звісно, я сумую по ньому, по купі звичних деталей: по улюбленим дворикам Конторської, вечорам над рікою, по посиденькам в улюбленому пабі, по Благбазу і барахолці, по рідному Худпрому, по всьому божевіллю нашого богемного життя…

Повертатися планую, коли припиняться постійні ракетні і артобстріли Харкова. Раніше — якщо власники попросять звільнити житло у Києві. Можливо, це не останнє місто мого мешкання.

Я не знаю, в який момент вичерпаю вщент свій ресурс до адаптації, до приживання у нових локаціях, біля нових людей. Сподіваюся, у нас, постхарків'ян, вистачить сили і мудрості дочекатися нашої Перемоги.