Успішно скопійовано!

Ігор Павлов 
Ембріолог, тату-майстер, проходить військову службу у воєнному шпіталі 

Харків — Чернівці

До війни я працював в харківський лікарні ембріологом, робив дітей з пробірки, це була гарна робота — потрібна і сучасна. В мене є син, йому три з половиною рочкі, тож я добре знаю, яке то щастя — батьківство. 
 
17 лютого я спитав на роботі: «А в нас буде якесь зібрання з приводу війни?». Та мені відповіли: «Яка війна, ти що?». Я кажу: «Як яка? Ми ж у державній клініці, тут нібито всі говорять про війну, в нас контрдиверсійні навчання в СБУ вже другий місяць поспіль. Все може бути». Бо, як на мене, скрізь були дзвіночки та попередження. 

Іноді я дивлюсь Flightradar — веб-сервіс, що показує літаки, які знаходяться у небі. За тиждень до війни я помітив, що приватні літаки вилетіли зі своїх стоянок у Харкові в сторону Києва та Львова. Добре пам'ятаю вечір 23-го, коли о дев’ятій, після роботи, я з дитиною пішов до парку Шевченка. Було зоряне небо, зовсім без літаків, десь у телеграм-каналах написали, що харківський аеропорт закрився на виліт і приліт. А я іду, дивлюся на ці зорі і думаю: «Сьогодні вперше за лютий така ясна погода. Якби Путін вирішив скоїти напад, то зробив би це саме сьогодні»

24 лютого в мене був вихідний. Я планував сходити до стоматолога та у військкомат, щоб відмітитись, бо я військовозобов'язаний. О п’ятій ранку мені подзвонила моя мама і сказала, що в нас стріляють і почалася війна. В мене батьки живуть за Липцями — це три кілометри від кордону з Росією — тож їхнє село окупували в першу ж годину наступу на Україну. Мати тільки подзвонила, а через п’ять хвилин вже почалися вибухи в Харкові. І це, мабуть, найстрашніший дзвінок і найстрашніший сон, який, в принципі, може бути. Коли мені хочеться повернутися до тих відчуттів, я щоразу згадую саме той дзвінок. Бо те розгублення, що я відчув, нерозуміння того, що відбувається, мабуть, було страшніше, ніж коли по Харкову стріляли. 

Ми жили в центрі міста, на Римарській, біля Харківської філармонії в старому дерев'яному будинку. Залишатися вдома було неприпустимо. Наша знайома, власниця Midnight bar, що знаходився неподалік від нас, позвала до себе. Цей бар не є бомбосховищем, але все одно бути у ньому здавалося безпечніше, ніж вдома чи у підвалі. Там було тепло і сухо. Та мене вразила різносортна компанія, що там опинилася. Бо 24 лютого ми з дитиною прийшли в укриття, а дехто прийшов туди випивати. У тих людей було єдине бажання: пиячити та чекати, коли все це скінчиться. 

Десь через тиждень винищувачі розпочали бомбити центр Харкова. Саме в той день прилетіло і до нашого будинку. Почути ці літаки було найстрашніше. Сидиш у підвалі і чуєш, як над тобою цей літак розгортається, прямуючи ще кудись. У ті хвилини всі завмирали та чекали. 

Пам'ятаю, як вийшов на вулицю після того бомбардування і тоді вже реально відчув, що почалася війна: порожнє місто, розтрощені будинки, побите скло, згорілі машини. Ти починаєш розуміти свій страх і то є страх війни. 

Я не думав, що будуть бомбити Харків, бо це індустріальне місто, воно нікому не потрібне зруйноване. Та коли на власні очі побачив, що мої прогнози і реальність відрізняються, ясно усвідомив, що нападники нікого не пошкодують. Побачив, що летить куди завгодно. Що це справжня рулетка — тобі або пощастить або ні. Що не буде якихось зрозумілих правил у цій війні і потрібно виїжджати. 

Чому ми обрали саме Чернівці? Там ми з дружиною колись одружилися. Коли вирішили побратися, то почали дивитися РАГСи в Харкові, а вони всі такі убогі, совкові... Та моя наречена сказала, що хоче класні фотографії і почала шукати в інтернеті найгарніші РАГСи в Україні. І натрапила на Чернівці. Нам тоді дуже сподобалось місто, бо воно про людське. Скрізь дуже гарні будинки, але не пофарбовані, з тріщинами в стінах, ніби трішки не доглянуті — це дуже красиво та авжеж цю красу треба вміти помічати.

Отже, ми вирішили їхати саме до Чернівців. Заїхали в Пісочин, залишили там двох своїх котів, поїхали до Дніпра, переночували і вже наступного дня виїхали до Чернівців. Я спитав у дружини, чи готові вони з сином витримати марафон у більш ніж 1000 кілометрів та за 28 годин нон-стопом доїхав із Дніпра до Чернівців. 
 
Ми скористалися гарячою лінією та опинилися в гуртожитку. Звідти мене одразу відправили у військкомат, дозволивши заселити лише жінку з дитиною. На комісії мені сказали, що придатний, тому завтра на збори. Мене накрила справжня паніка, але не тому, що відправляють на війну — найстрашнішим було те, що я привіз сюди родину і змушений покинути її. 

Я йду у військкомат заповнювати документи, а мій командир питає: «Де працював?». Відповідаю: «У лікарні в лабораторії». Дістаю всі документи, а він: «У госпіталь підете працювати. Завтра на роботу о 9 годині». Питаю: «Чи можна я до десятої посплю, бо півтора суток не спав». Каже: «Об 11 приходь, не поспішай». А вже наступного дня мене викликали у відділ кадрів розписатися під присягою. Ось так й розпочалася моя служба. 

В той час в мене було багато енергії, хотілося рухати стіни: я відчував, що важливий, що на своєму місці. А ще зрозумів, що багато чого можу змінити. Прийшов до лабораторії, подивився обладнання, технічно вдосконалив завдяки фінансовій допомозі друзів, все запрацювало, стало трохи легше. До війни я мав досвід інженера з обслуговування медичного обладнання. Тож окрім вивчення аналізів та роботи в лабораторії, я там щось паралельно ремонтую. 

Мені важливо, що я корисний, що працюю на армію. Подобається допомагати бійцям, які в нас лікуються. Просто вийти в місто і купити їм цигарок, або принести води чи кави, бо вони на милицях. Або просто поговорити, бо їм цього не вистачає. Іноді це навіть важливіше за те, що я роблю в лабораторії.

Щодо розселення, то ми залишилися в гуртожитку навмисно, бо, живучи в ньому, зберігається відчуття відпустки. Тобто що переїхав сюди не назавжди, а лише на якийсь час. Адже хочеться повернутися додому, насправді — дуже хочеться. 

Записала Альона Воробйова
Фотографії — Владислав Євдокимов