Олександр Манукьянс
Дизайнер, архітектор

Донецьк — Маріуполь — Київ — Буча — Київ

Весною 2014 року, коли, напевно, не всі в Донецьку ще розуміли, що пахне смаженим, я чітко відчув, що потрібно звідти забиратися.

Я брав участь у донецькому Євромайдані, і це надихало, адже я бачив, що не один. Але щойно перша людина загинула, вирішив, що не буду більше там з’являтися. Для мене моє життя — і на той момент, і зараз — важливіше…

Більшість моїх знайомих тоді просто вичікували. Всі бачили Майдан, Крим, але щодо Донецьку мені казали: «Та не переживай! Зараз усе це розсмокчеться. Це все для телека». Проте були певні потужні візуальні символи, які мені натякали, що це не так.

Я тоді зустрічався з дівчиною з Маріуполя, їздив до неї, і дорогою почали з’являтися блокпости. Одного разу я звернув увагу на протитанкові їжаки і подумав: «Вони стоять, щоб не пропустити броньовану техніку. А значить, хтось припускає, що ця броньована техніка буде їхати. Чи не потрібно мені бути якомога далі звідси?». Це було першим тригером.

Другий став конкретним зламом і шоком. Це картинка в голові, яку не можна звідти видалити. Я їхав містом в маршрутці. Проїжджаючи кільце на площі Бакінських комісарів, ми повернули в одному напрямку, а з іншого заїзду рухалася броньована техніка з російськими прапорами. І кілька жінок у маршрутці сказали щось типу: «Ура! Нас пришли освобождать!». Для мене це був знак, що потрібно щось робити, бігти, забиратися звідти.

Я майже одразу вирішив переїхати в Маріуполь. У Донецьку встиг отримати диплом бакалавра, територію платформи культурних ініціатив «Ізоляція», де я працював, захопили сепаратисти. Батьків поставив перед фактом, що ані фізично, ані психологічно більше не можу знаходитися в Донецьку. Для мене це було хоч і очевидне, але складне рішення. Я їхав у невідомість.

У Маріуполі мене добре прийняла родина колишньої дівчини. Я намагався одразу знайти будь-яку роботу, бо мені було некомфортно сидіти на шиї. Щось знаходив. Команда «Ізоляції» перемістилася в Київ, почали кликати мене.

Через кілька місяців, після початку перших обстрілів у Маріуполі, ми вирішили переїжджати до Києва. Спочатку мені вдалося відносно легко знайти квартиру, а от з наступним пошуком я почав стикатися з упередженнями щодо донецьких. Власники квартир ніби боялися, що їх якось обмануть, мені казали: «Ось у нас є знайомі знайомих, ми знаємо про такі випадки…».

Я нечасто в Києві змінював квартири, бо це і клопіт, і фінансове навантаження, а тут — ще й психологічний бар’єр через ці неприємні питання. Мене це дивує, ображає і дратує. Тебе роздивляються уважно, щоб не здався якимось неблагонадійним. Якби я трохи відпустив бороду і не виспався, чи був би застудженим — мої шанси винайняти квартиру були б значно меншими просто через формальний напис у паспорті.

З одного боку, мені сумно від того, що переселенців стає більше. Але з іншого, через це держава змінює ставлення до нас, наші проблеми вирішуються швидше. Бо коли я починав цей шлях переселенця, рухався строго за правилами, без корупції і домовленостей. І щоразу це було суперскладно і довго.

Фокусування на роботі допомагало мені переживати складні періоди. Але через це я забував жити, починалися проблеми на всіх фронтах, крім роботи. Досі відчуваю, що знецінюю свої досягнення. Довгий час боявся залишитися без роботи і не вмів відмовляти. Це тягнеться з 2014-2015 року, коли хапався за все підряд — навіть якщо це не стосувалося мого профілю. За будь-які гроші — аби тільки не залишитися на узбіччі, заплатити за квартиру, купити їжу.

Трохи більше року тому я відкрив свою архітектурну та дизайнерську студію. На кожен сезон робив мініплан проєктів. Останній — на зиму-весну 2022 — склав 22 чи 23 лютого. Був готовий вступати у новий сезон. Але сталося повномасштабне вторгнення.

Заздалегідь ми з дівчиною та друзями вирішили, що, звісно, треба виїжджати з міста, до її батьків. Ми не врахували, що напад може відбуватися з боку Білорусі, тож 24 лютого швидко зібрали документи, мінімум речей і бадьоро вирушили в Бучу.

Більшість часу сиділи всі разом у підвалі. На початку, коли ще не було так страшно, мені постійно казали: «Ну ти ж з досвідом, з Донецька приїхав, знаєш, як себе вести!». Але в мене такого взагалі не було, я виїхав з Донецька досить легко.

Найстрашніше, що я бачив за всі ці роки, було дорогою з Бучі. Коли ми у забитих машинах приєдналися до колони, і проїжджали повз людей без авто, вони стукали у вікна й двері: «Візьміть хоч когось!». А ми не могли це зробити. Жахливо було бачити по цій дорозі розстріляні цивільні автівки з написами «Діти». І страшно, коли з нами зрівнялася бронетехніка з російськими солдатами. Їхня зброя була націлена в наш бік.

Ми провели в Бучі більше двох тижнів. Після пережитого просто хотілося бути якомога далі, тож ми евакуювалися на Хмельниччину, але невдовзі повернулися в Київ.

З перших днів повномасштабного вторгнення мій товариш з колегами запустили паблік «Дизайн для ворожого світу», після евакуації з Бучі я майже одразу до них доєднався. Ми допомогли створити в Хусті Закарпатської області прихисток-хостел для переселенців. Укомплектували меблями публічні простори. І це переросло у повноцінну лінійку «Перемеблі».

Стан тимчасовості постійно зі мною, я часто переїжджаю з майстерні в майстерню і намагаюся не обростати великою кількістю речей. Тому всі ці рішення і дизайн-ідеї я постійно збирав, вчився у інших дизайнерів. А тут контекст, запит, користувач, команда склалися у більш зрозумілий продукт.

У цілому, в мене сформувалося відчуття, що мого Донецьку вже немає і ніколи не буде. Я тільки один раз їздив туди до батьків. І це були важкі переживання. Там час ніби зупинився: у центральній частині нічого не змінилося, просто стало менше людей. Тамтешні так пишаються, що у них чисто! Настільки, що мені було моторошно. Але це «чисто» — беземоційно, я не відчув там життя, свого міста, не відчув там дому.

Для мене «Що таке дім?» — питання без відповіді. Я не до кінця розумію, чи він у мене є. Потроху розгадую цю таємницю, потім знову плутаюся. Але тоді, в Донецьку, усвідомив, що то не мій дім.

Я досі відчуваю відповідальність за те, що відбувалося на початку 2014 року в Донецьку: що ми були недостатньо голосними, нечисленними. Я гордий за Харків, Одесу, що вони змогли встояти, навіть Маріуполь свого часу зміг. І тому вірю в цих маленьких звичайних людей. Я розумію силу політики, зброї, вона часто перемагає. Але досі вірю в індивідуальні людські вчинки. Це зі мною залишається з тих часів до сьогодні.

Пам’ятаю, як ми з моїм другом Данею у 2014-му купили жовту і синю ізоленту, ходили Донецьком, зривали стікери «ДНР» і клеїли маленькі прапорці всюди. Це такі мікрожести, і вже тоді було трохи небезпечно, але ми спробували зробити якийсь мінімум, щоб хоч якось вплинути.

Якщо я здатний щось змінити своєю професійною діяльністю, думкою, словом, підтримкою — я спробую. Може й не вийти, але й пощастити теж може.