Родіон Христов
Волонтер, допомагає дітям ВПО та ромським дітям

Харків — Ужгород

Я родом із Харкова і, коли за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення почалися чутки про війну, жив у рідному місті. Незабаром розпочнеться війна? Я собі думав: «Ну що за маячня, війна в 2022 році? З країною, в якій у кожного другого є родичі?». Розумів, що були бої в Донецькій та Луганській областях, але ніколи б не подумав, що це відбудеться по всій Україні. 

Вночі 23 лютого я вирішив зайти в YouTube — подивитись новини, хоча до цього мені була байдужа політика і все, що з нею пов’язане. Після новин почав вже серйозно хвилюватись і навіть відчув, що щось станеться… Але не звернув уваги і ліг спати. Через дві години, близько 4:30, мені подзвонила дівчина і сказала, що почалася війна.

Я нічого не зрозумів, але прокинувся і почав будити всю свою родину. Мама та батько, яким за 60, мій брат, його дружина та річна дитина, сестра з чоловіком та чотирма дітьми. Мій брат ще, дружина та троє дітей. Два брати, одна сестра. І ще п’ять опікунських дітей моєї сестри, яка загинула в автокатастрофі (моя мама є їх опікуном). Так, ми живемо великою родиною — ми роми і не можемо один без одного. 

Потім збираємо речі, обдзвонюємо родичів, всю свою родину по Україні, та розуміємо, що це все насправді — почалося. Виходимо надвір, чуємо прильоти. Бачимо, як здалеку щось горить, як пролітають безпілотники. Це нереальний страх, особливо коли бачиш, що діти маленькі плачуть. 

Десь о 7-8 годині збираємося поїхати до родичів і вирішувати, що робитимемо далі. Виїхали на машинах. В місті величезний хаос, нереальні потоки автомобілів, заправитися нема де. Доїхали до родичів, поговорили і вирішили поки лишитись у Харкові, бо кудись виїжджати небезпечно — говорили, що і на трасі б'ють. 

Просиділи вдома у родичів близько тижня, розуміли, що з кожною ніччю все важче — б'ють дуже сильно. Ховалися в підвалі приватному будинку. Було дуже страшно плюс проблеми з їжею — не було де її купити у приватному секторі. 

1 березня спробували поїхати електричкою на вокзал (на машинах їхати було небезпечно), чекали години три, але виявилось, що ходить вона тільки вранці. 2 березня виїхали о шостій ранку і приїхали на вокзал, де був безкоштовний поїзд. Дуже багато людей, всі шоковані…

У той час, коли нам потрібно було заходити у вагон, прилетіли дві ракети десь метрів у 500 від вокзалу. Пролунали величезної сили вибухи, всі попадали — близько 1000 чоловік. Паніка, діти плачуть, люди шукають своїх дітей. Це не передати словами, потрібно відчути, щоб зрозуміти, наскільки це було страшно. 

Спочатку нас не хотіли запускати у вагон. Напевно, через те, що ми роми, або через те, що багато чоловіків. Але якось бог відчинив нам двері і ми зайшли. Більшість із нас не знайшла вільних місць, тому довелось стояти годин 20. Навіть на підлогу неможливо було сісти — дуже багато людей. 

Їхали більше доби у вагоні без світла. Дісталися до Львова, благали, плакали, щоб нас пустили в тамбур вагона потягу Львів-Ужгород. Тоді було ще холодно, ми сиділи всі в холодному тамбурі. 

Мене завжди хвилював наратив про те, що всі цигани однакові. Я завжди намагався боротися з цим, показувати приклад, що це не так. Коли ти розумієш, що твої діти можуть загинути, коли розумієш, що життя висить на волосині і ти біжиш від війни, від того, що взагалі не заслужив… Біжиш рятувати свою сім'ю і в цей момент прилітають ракети, всі плачуть, дивишся, як твої діти та племінники ридають і шукають тебе, щоб обійняти, сподіваються, що ти їх врятуєш.

У цей момент ти просиш поліцейського зайти, а тобі кажуть: «Ні!», кричать: «Йдіть, поки всі не зайдуть, ви не зайдете!». І щось у тобі відбувається, ти думаєш: «За що, до чого тут ми, а що ми зробили?». І розумієш, що це ні в які межі не лізе. Було дуже важко з цим впоратися, але ми сильні і якось це пройшли.

Врешті приїхали до Ужгорода і натрапили на прекрасних людей — на тих, хто справді відкритий серцем. Вони дали нам дім, допомагали продуктами. Дійсно простягли руку допомоги в той найважливіший момент, коли це було потрібно.

Разом із родичами та знайомими до Ужгорода переїхала і наша Церква Святої Трійці. Нас зустрів наш пастор, хотів спочатку відвести до шкіл, де місцева влада організувала притулки. Але потім зателефонував пастор місцевої церкви, теж ром, і сказав, що є кілька будинків у циганському таборі, які вони можуть надати. Нас це дуже втішило.

Ми приїхали у циганський табір, це було здивування, бо ми так ніколи не жили. Але на той момент чудово розуміли, що будь-який дах над головою — це слава Господня та не має значення, в яких умовах, головне — що ти живий.
 

Згодом, коли трохи прийшли до тями, ми з другом почали думати, як стати ще кориснішими тут. Я волонтерив, але це не забирало весь час. 

Тоді трапилася дуже цікава історія. Мій друг Ігор, який живе в сусідньому циганському таборі, йшов до себе додому і дорогою проходив смітник. Там він побачив трьох маленьких дітей — брудних таких, недоглянутих — які щось шукали. Він спитав їх, що  вони тут роблять. А діти злякалися, сіли навколішки та плакали, казали, що шукають іграшки. Ігоря це дуже сильно вразило, він пішов додому, розповів про це своїй маленькій сестрі, а вона віддала йому свої іграшки, і він відніс  їх дітям. 

Саме тоді до нас прийшла ідея зробити літній табір для дітей місцевих і для ВПО, які потребують підтримки та реабілітації. П’ятиденний табір із харчуванням та різними активностями для дітей від 6 до 14 років. Зараз реалізовуємо цю ідею — знаходимось на стадії очікування грантових коштів. 

Зараз мені важко — батьки похилого віку, діти, мій старший брат вже в іншому будинку, інший брат із сестрою — теж окремо. Я залишився один, хто повинен прогодувати сім'ю, роботи немає…

В Ужгороді до нас ставляться нормально, тому що і ми поводимося нормально. Але є роми, які ведуть себе некрасиво та некоректно, починають скандалити, вживати щось заборонене тощо. Хтось щось погане зробив — і, на жаль, винні абсолютно всі, бо «чого ви сюди приїхали?». Якщо говорити про дискримінацію, то вона тут трапляється. 

Ще були випадки, коли я починав говорити російською мовою і мені у відповідь казали: «Чого ви понаїхали? Краще б там повмирали в Харкові!». Це взагалі якось дико. Якби не Харків, хто знає, що б було в Ужгороді…

Я сам для себе вирішив, що вивчатиму українську, в мене величезне бажання спілкуватися рідною мовою. Зараз навчаюся, намагаюся надолужити втрачене. Але моїм батькам це зробити важче і хотілося б більшого розуміння цього з боку української спільноти. 

Сподіваюсь, що війна дасть людям зрозуміти, що ми одна нація. Вона повинна прибрати стереотипи. Нам, коли неслася історія з танком [на початку війни в інтернеті активно розповсюджувалась розповідь про російський танк, який вкрали роми], говорили: «Молодці, а можете ще вкрасти для нас одну людину?».

Це весело, класно, і ти розумієш, що люди вже якось на автоматі ставляться до тебе не відразу «ой, цигани», а якось із добротою. Ті, хто розуміють, що відбувається у країні, зараз не дивляться, ром ти чи хтось інший.

Так, ми — роми. Але паспорт говорить сам за себе. Чому я не українець, якщо народився в Харкові? Якщо жив, навчався в Харкові, знаю закони, люблю своє місто, живу цим. Я хочу допомагати своїй країні, я — такий самий народ, як і всі українці, так само отримав той же стрес, у мене також вмирають мої знайомі та рідні, за яких моє серце турбується. 

На жаль, люди не розуміють цього і думають, що нам байдуже. Мовляв: «Ви ж кочові — поїдете в іншу країну». Проте є роми, які також хочуть допомагати своїй країні, щоб ми перемогли і відчували себе вільно. Бо Україна заслуговує на свободу.

Записав Міша Правильний
Фотографії — особисті архіви Родіона Христова та Ганна Соколова, Ґрати