Успішно скопійовано!

Костянтин Молчанов
бариста

Харків — Тернопіль — Романове Село (Тернопільська область)

24 лютого о п’ятій ранку мене розбудила моя дівчина зі словами: «Чувак, подзвонив батько, почалася війна, давай збирати тривожні рюкзаки». Я сонний почув перший вибух і не міг зрозуміти, то мені наснилося чи ні. Після другого вибуху повністю прокинувся.

Ми побігли на найближчу станцію метро. Там одні на роботу їхали, інші ховалися, хто з речами, з тваринами. Велика шана працівникам метрополітену, бо виглядало так, наче вони точно знали, що робити. Дістали радянські фонтанчики для води, повідкривали туалети, заспокоювали людей. 

Я народився в Сєвєродонецьку, але в Харків мене привезли ще в 11 місяців. Багато родичів залишилося на Донбасі. 24 лютого найсмішніше і найсюрреалістичніше для мене було те, що подзвонила моя бабуся з Донецька і сказала: «Костя, я чула, що у вас там хана в Харкові, ти в порядку?». Це мені бабуся з Донецька каже!
 

Пізніше того ж дня ми згрупувалися зі знайомими, скупилися, взяли найнеобхідніше, набрали консерв, бо що буде далі, ніхто не уявляв. Згодом почали займатися волонтерством — готували їжу в закладі, в якому я працював. У той час війна якось не відчувалася. Було враження, що ми просто кльово проводимо час, тусуємося разом, спимо на столах. Ще було відчуття, що я персонаж гри «Метро 2033», тому що ми на тій кухні бачили світло, лише коли водіям виносили їжу. Кожен вихід на вулицю здавався чимось героїчним. 

6 березня я проходив біля найтоншої стіни і почув лютий вибух, наче в нашу будівлю прилетіло. Всі перелякалися, вперше спустилися до сховища. Наступного дня моя дівчина сказала, що треба їхати. Була евакуація від Академії культури, в якій ми навчалися, в Тернопіль. Ну і поїхали в Тернопіль.  

Коли сіли в потяг, я нічого не відчував, тільки втому і трошки злість. Тоді вже були історії, що розстрілювали евакуаційні рейси, тому на зупинках я втискався в сидіння, щоб хоча б металевий корпус потяга захистив від вибуху. 

8 березня ми вийшли в Тернополі і побачили величезну чергу людей, котрі записувалися як переселенці прямо на вокзалі. Перспектива жити в спортзалі з 50 людьми була не дуже. Виявилося, що у брата моєї дівчини є знайомі, котрі жили у Тернополі, вони дали контакт дуже доброї людини. Цей чоловік, Володимир, без зайвих слів запросив нас до себе, прихистив, нагодував. Я тоді ще спілкувався російською, але вирішив, що на Тернопільщині треба говорити українською. Почав цьому чоловікові бекати-мекати, а ще ж не спали ніч, їхали 17 годин. І він такий: «Та кажіть російською, я все розумію».

Володимир дав нам рушники, дозволив помитися і залишив у себе спати, а сам поїхав до друзів. Тобто прихистив незнайомих людей у себе і щоб нам ще й не заважати, сам поїхав з квартири. 

Наступного ранку ми поснідали, Володимир повіз нас у Романове Село на Тернопільщині дивитися хату, де можна було б пожити. Мені, чесно кажучи, така перспектива не дуже сподобалася, бо на той момент було багато блокпостів, громадський транспорт не їздив, роботи не було, хата не топилася і з водою були проблеми. 

З часом хату обжили. Сусіди виявилися дуже добрими. У сільради взагалі якісь неймовірні люди працюють: все нам підказали, допомогли, і гуманітарну допомогу оформили, і речі давали, і їжу. Дуже пощастило з селом. 

Нешвидко вийшло адаптуватися до життя. Стан дивнючий був. Бо весь стрес від війни ми відтягнули працею, з'явилася велика втома. А коли приїхали і змогли видихнути, стрес, як пружина, повернувся назад. Накрило все, що було за три тижні волонтерства, і ми нічого не могли робити. Банально в магазин сходити стало неймовірно важко, а з людьми заговорити — так взагалі. Виходили, купували якісь консерви, чипси, лягали на ліжко і втикали в серіали чи соцмережі. Іноді робили перерву на консерви з чіпсами і знов лягали. Так було десь місяць. 

Звикати до нових реалій допомагав сам факт, що моя дівчина поруч. І якісь звичні справи: поприбирати, води набрати, попрати, в місто з’їздити. Те, що робив до війни. Наприклад, сходити в кав’яню, купити булочку, каву і посидіти на літньому майданчику — вже таке враження, наче ти вдома. 

Але все одно не залишало відчуття, що 24 лютого життя зупинилося, а я зараз — наче привид, котрий спостерігає за тим, що могло б відбуватися. Бо вся ця історія — це рана, вона досі свіжа. І коли я щось згадую, я її колупаю, грубо кажучи. Усвідомлюю, що живу, але це недожиття. Не можу абстрагуватися і забути, що йде війна, бо як це забути? 
 

Коли війна закінчиться, я точно повернуся в Харків. Чи надовго — не знаю. Хочеться пройтися рідними вулицями, побачити рідних людей, якщо всі будуть живі-здорові. Подивитися на своє місто, тому що щиро його люблю. Побачити рідні місця, які зруйнували, наживо, сфотографувати, викарбувати в пам’яті, щоб у моїх дітей, у майбутнього покоління навіть не виникало питання, чого ми не сприймаємо російське. 

Що для мене Харків? Це люди. Хоча вже в меншій мірі, бо майже всі друзі роз’їхалися хто куди. А ще — приємний досвід. Я не пам’ятаю себе не в Харкові. І те, що вже пів року живу не в своєму місті, перший час вибивало з колії. А зараз мені комфортно, тож нащо тоді чіплятися за Харків? 

До повномасштабної війни я б сказав, що Харків — мій дім. Але наразі невпевнений. Раніше здавалося, що кудись переїхати або поїхати — це просто випробування. Зараз багато чого переоцінилося і якщо є варіант кудись поїхати, є кошт і час, то просто їду. 

Тернопільщину я теж не можу назвати своїм домом, бо все ж не галичанин, це не моє. Можливо, мій дім — це там, де живуть батьки в Харкові, але повертатися з ними жити я навіть після війни не дуже хочу. Мабуть, мій дім — це там, де моя дівчина. 

Записала Софія Панасюк
Фотографії — Владислав Євдокимов