Муслім Умеров
Журналіст, продюсер

Сімферополь — Київ — Яготин — Хмельницький — Київ

Я народився в Євпаторії у кримськотатарській родині. В 2014 році, коли почалася окупація Криму, навчався у Сімферополі на другому курсі Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського. Мене цікавила тема журналістики і майже одразу, в березні, я почав робити стріми для місцевого незалежного медіа про те, як у Криму почали з’являтися перші військові без опізнавальних шевронів. 

Далі треба було обирати: натуралізуватись в цьому середовищі чи ні. Я обрав поїхати і одразу перебрався до Києва.

Через вісім років, 23 лютого, приблизно о восьмій вечора, знайомі нашої сім’ї сказали, що завтра вранці, можливо, почнеться повномасштабне вторгнення. Ми з дружиною поїхали до батьків, аби сказати їм, щоб збирали речі і щоб, як мінімум, цю ніч ми провели разом. До війни батьки не вірили прогнозам щодо повномасштабного вторгнення, але, на диво, швидко зібралися та поїхали до нас додому.

Пізніше вночі в мережі почали з'являтися новини про те, що закрили Бориспіль, потім — аеропорт в Дніпрі, тому припущення щодо війни підкріплювалося. Ми не спали до другої ночі. Потім я заснув і прокинувся від того, що на моїй голові почав стрибати кіт. Мені телефонував друг, не додзвонився і набрав дружину: сказав, що дивиться звернення Путіна. І саме в цей час почалися вибухи.

Якусь мить, хвилин п’ять, напевно, був шок. Ми з батьками і дружиною дивилися один на одного. Всі все розуміли, але ніхто нічого не говорив, ми просто ввімкнули телевізор. Вирішили спочатку купити квитки до Львова, але в мене виникло передчуття, що зараз не треба їхати потягом, що його десь підірвуть. 

О десятій ранку я запропонував батькові та дружині (мама відмовилася) спуститися хоча б униз поверхом і пройтися до магазину. Сходили, купили води і щось там ще. Водночас мене дивували люди, які виходили на пробіжку. У всіх паніка, всі виїжджають із сусідніх будинків, завантажують машини, а люди вирішили пробігтися.

Першу ніч ми провели в підвалі нашого будинку, там тоді зібралася просто невимірна кількість людей. Як завжди, живучи в багатоповерхівці, знаєш не всіх сусідів. Тож було не зрозуміло, хто твій сусід, а хто, можливо, ДРГшник. Ми всі озброїлися — ножами, молотками, всім, що було. Чергували, не спали. 

Так тривало три доби, а потім мені стало трохи страшно за батьків. У нашій родині зазвичай все вирішують батьки, але, дивлячись на них, було зрозуміло, що треба вирішувати самим. Тож ми з дружиною все ж таки взяли все в свої руки. 

Я виїхав з Криму під час окупації, а зараз треба було їхати знов. За вісім років у Києві в мене з'явилося почуття комфорту, міняти його було складно. Спочатку ми поїхали до друзів у Яготин під Києвом. Вибиралися довго, бо не могли знайти таксі, своєї машини на той момент не було. Я обдзвонив усіх знайомих таксистів, усіх, хто має машини. Багато хто морозився далеко їхати, або казав, що нікуди виїжджати не буде, або виїжджатиме тільки зі своєю родиною.

Врешті ми замовили Uklon і поїхали разом із чоловіком, який з Харкова їхав до Києва, щоб піти на фронт. Він сказав, що його дружина не знає про це, просто захотів побачитися з нею, обійнятися і піти служити.

В Яготині ми зняли квартиру, в якій просиділи три-чотири доби. У цей час мій друг Еміль запустив волонтерський штаб, займався вивезенням жінок та дітей із Криму. Трохи згодом вони почали евакуювати людей з різних областей.

Наша громада — я та колеги — теж створила штаб, ми об'єдналися разом із ними та стали вивозити людей не лише на захід України, а й відправляти до Туреччини. Коли ця хвиля вщухла, почали відправляли їжу і засоби першої допомоги тим, хто цього потребує, та ще трохи збирали гроші на військових.

Такої паніки, як у Києві, в Яготині не відчувалося. Та й вибухів особливо не було чутно  — лише військові літаки летіли низько, бо десь там недалеко була військова база, сподіваюся, досі є.

Декілька разів ми натрапляли на ТРО. Це на кшталт ось цих сусідських штук, які навіть під час війни існують. Ми жили в комплексі, де такі будиночки у дворі, побудовані спеціально, щоб здавати приїжджим. Сусіди, які живуть поруч, у мирний час писали скарги на господарів, які здавали житло. Ми вмикали світло ввечері, але завішували вікна покривалом або ще чимось. І два чи три дні поспіль ось ці сусіди викликали ТРО. Я виходив представитися, показати документи, і спитати: «Навпроти триповерховий багатоквартирний будинок, там теж світиться, чому ви не йдете до них?». 

У якийсь із днів турецькі канали запросили мене включитися та розповісти, що відбувається в місці, де я перебуваю. Я вийшов на головну площу і якраз застав момент, коли Яготинський молочний завод почав безкоштовно роздавати свою продукцію. Для турків, які дивились трансляцію, це здалось дивним — вони не розуміли, чому приватний бізнес допомагає. Я ж розповідав, як насамперед згуртувався народ. 
 

Невздовзі ми вирішили їхати до Хмельницького. Сіли на електричку Яготин-Київ, максимально «вбиту» — на такій я, напевно, останній раз катався у Криму дев’ять років тому. Коли під’їжджали до Києва, всередині була така атмосфера, ніби стіни електрички розпадуться: у всіх шок, страх в очах. Кожен дивився, чи немає когось, хто може бентежити. Ми постійно звертали увагу на одну людину, яка чомусь була п'яна — нам здавалося, що це трохи дивно. Цей чоловік заходив у туалет цієї електрички, а ми з батьком після перевіряли, чи не викинув він там якусь вибухівку. Чомусь такі думки були.
 
Доїхали до Київського вокзалу, попередньо купивши квитки на поїзд Київ-Хмельницький, побачили всю цю метушню. 

Приїхали до Хмельницького, а там місто було готове до війни, в магазинах всього вистачало, у людей не було ніякої паніки. Ми з дружиною зробили телеграм-канал для кримської авдиторії про світові та українські новини. Нам здавалося, що не вистачає інформації як про те, що реально відбувається у Криму, так і про війну для кримчан.

У Хмельницькому пробули до Великодня. Постійно говори з дружиною, що як тільки буде спокійно, повернемось до столиці. Але Кличко казав, що ще не варто. Тож ми для себе вирішили подивитися, як буде на Великдень (так, мусульмани вирішили подивитися, як буде на Великдень). Жорсткіше не стало, тож вирішили повертатися. 

Коли ми поїхали з Києва, друзі говорили мені: «Не виходь із дому, ти чорненький, тебе заберуть, поб'ють чи щось». В сенсі? У мене одразу внутрішній опір — я українець. 

Досі слідкую за справами у Криму, намагаюсь допомагати як предметно, так і інформаційно. Знаю, що у Криму зараз є страх не тільки щось казати, а й мовчати. Бо зараз для Росії це теж показник підтримки України, особливо — для місцевих вертухаїв, які відстежують ситуацію зсередини. Там навіть моніторять місцевих блогерів: «Мовчите? Ми прийдемо до вас!». 

Коли бачать мою кримську прописку, іноді питають: «А що по  референдуму, а чому не можна було в 2014-му вам взяти зброю?». Вам — у сенсі кримським татарам. Мовляв, ви ж мусульмани, Аллах Акбар і все таке. Але це все від неосвіченості, я спокійно до цього ставлюся, в якомусь плані загартований. 

Єдине, що мені неприємно — не знаю, як описати це почуття — коли говорять, що війна почалась в лютому 2022-го… Нам всім треба усвідомлювати, що війна триває вісім років і це справа всієї країни. Але це таке ідеальне суспільство — його, напевно, поки що немає ніде. Може, десь і є, але я не знаю. 

Записав Міша Правильний
Фотографії — архиви Мусліма