Стаська Падалка, 33 роки
Копірайтерка

Горлівка — Київ — Харків — Кременчук — Київ

Я з Горлівки, Донеччина. У 2010 році, після закінчення інституту, переїхала до Києва. А у 2012-му перебралася до Харкова. Ще за три роки вивезла з Горлівки маму, жодних зв'язків чи рідних там не лишилося. До сьогодні не маю змоги повернутися додому через фактичну окупацію регіону Росією.

Харків і Горлівка — міста, які мене зробили, сформували як професіонала та особистість. Київ — звісно, також, але менше. Проте в 2022-му після 10 років життя в Харкові мені знову довелося зважитися на переїзд. Тепер — вже через повномасштабне вторгнення Росії в Україну.

Вибухи 24 лютого я проспала. Прокинулася з купою пропущених від друзів, родичів. Найперше, що зробила того дня — пішла в аптеку за ліками для мами. Ввечері приїхав мій тодішній (вже колишній) хлопець зі своєю кішкою. У нього почалася сильна паніка, хотів виїжджати з міста негайно. Ми зробили запаси їжі, заклеїли вікна і почали на щось чекати.

Загалом, 24 лютого — то був дуже дивний і тривожний день. Але для мене він ще не асоціювався з початком війни. Усвідомлення прийшло з вибухами наступного тижня. Але я ж навчена та загартована Горлівкою. Відрізняю «прильоти» від «мінусів».

У нашого ж організму є три реакції на стресові події. Біжи, борися, замри. Спочатку я завмерла, була в кататонії. Реагувала на все, що відбувається, з певною затримкою. Поки я перебувала в Харкові, для мене все наче зупинилося. Й насправді саме це дозволило тверезо реагувати на події.

Я майже не їла, погано спала, але ясно мислила. Накривати почало вже потім. Але страшно було і тоді, коли лунали вибухи. Пам'ятаю, як під час канонад прикривала автоматично голову руками, хоч і розуміла, що це б не врятувало. Була постійна тривожність, до якої поступово звикаєш.

1 березня обстріляли танкове училище, що поруч із моїм помешканням, в домі була заграва від вибухів. І 2 березня я вирішила їхати. Разом з кішками, тодішнім хлопцем та мамою ми вирушили до Кременчука.

Чому Кременчук? Коли почалася війна, ми з кременчуцьким колишнім одночасно написали один одному, хоча не спілкувалися три роки. Він вже тоді запропонував їхати до нього. Отак мені пощастило з колишніми: один забрав з Харкова до Кременчука, інший прихистив там.

Дорога з Харкова до місця призначення була важкою. Ми їхали 11 годин замість чотирьох, від блокпоста до блокпоста. Тоді були масовані обстріли, дуже багато людей їхало з міста, великий потік машин.

З березня я мешкала у Кременчуці. Ми жили у хорошому районі, все було поруч, оточували гарні люди. Мені було дуже важливо влаштувати свою рутину — ту, яку в мене відняли, яка залишилася в Харкові. Почала шукати шляхи адаптації до хаосу. Це коли немає роботи, особистого життя, лише колишні хлопці навкруги. Коли немає розуміння, що робити далі.

Пощастило, що до Кременчука переїхав мій тренер з Харкова. І ми почали тренуватися, як раніше. Я напрацювала собі необхідні повсякденні заняття, що допомогли мені вийти на якесь більш-менш стабільне плато.

У середині червня треба було виїжджати з квартири в Кременчуці. Повертатися до Харкова не було можливості, тому я обрала Київ. Не дуже люблю його за те, що тут складно жити й треба виживати. Як у студентські роки.

Мої будні у Києві — це на 99% робота. Тут дуже дороге житло — вдвічі дорожче, ніж у Харкові. Тому треба багато працювати. Ще до повномасштабної війни я звільнилася з харківської креативної агенції Arriba й казала, що більше ніколи не буду працювати в агенціях. Але війна внесла свої корективи. Мене два роки кликали до агенції Fedoriv — і от я прийняла пропозицію (та наразі припинила співпрацю). Зараз знову налаштовую свою рутину.

Більшість часу сиджу вдома, не дуже часто бачуся з іншими людьми, рідко буваю в центрі. Друзі, які мене довго знають, все розуміють. Я ще не адаптувалася і досі не розумію, що живу в Києві, бо не дуже часто бачу місто. Просто маю усвідомлення, що тепер в іншому місці.

Звісно ж, 10 років життя у Харкові наклали свій відбиток у плані спогадів. Нещодавно ми з другом їхали Києвом, і я помічала в його будівлях Харків. Іноді є таке, що хочеться сказати: «Дивись, тут наче Проспект Науки, а тут — Ботсад». Є якісь нагадування, флешбеки. Щось на кшталт: «А пам'ятаєте десерт “Три молока” у Фарші?..». Я б з радістю відвідала кілька харківських закладів, яких мені тут не вистачає. Some like it hot чи Tangerine. А ще шкодую, що так і не сходила в «Молодість».

Що для мене моє місто? Це люди та відчуття. Коли в червні я приїхала в Харків за речами, там все змінилося. Не було моїх людей і довоєнних відчуттів. Я дивилася на місто крізь дві стійкі аналогії. Перша — з фільму «Лангольєри». Для мене Харків був наче без запахів, усе виглядало несправжніми декораціями. І друга — зацілованість дементорами. З Харкова наче висмоктали всю радість. Місто не відчувалося більше моїм, тим, яким я його пам'ятаю.

Мені дуже шкода було їхати з Харкова, бо я вважала його своїм рідним містом. Але залишатися було дуже складно, особливо психологічно. Майже всі мої друзі, крім двох чи трьох, покинули місто, повертатися поки ніхто не збирається.

Я досі не вірю в те, що відбувається з Харковом. Навіть коли поверталася за речами і бачила всі ті руйнування, було відчуття, ніби дивилася кіно. Схожі відчуття, коли згадую Горлівку. Моя внутрішня матриця ніби накладає на міста — і Харків, і Горлівку — образ того, якими вони були до війни. Тобто продовжую бачити їх нормальними, неушкодженими, без війни. Але мій Харків кудись щез. І все, що відбувається зараз — це вже з якимось іншим Харковом, а не з тим, моїм.

Харків багато для мене значить. Звісно, коли все завершиться, я б з радістю приїхала на кілька днів. Готова навіть допомагати на всяких суботниках. Але жити там знову буде складно і навряд чи стане можливо найближчим часом.