Олександр Шевченко
Підприємець

Київ — Петрушки — Хмельницький — Київ

Напередодні 24 лютого ми з родиною — сином та дружиною на восьмому місяці вагітності — внутрішньо розуміли, що щось станеться. Заздалегідь зібрали невелику тривожну валізу та запланували, що якщо почнеться повномасштабна війна, поїдемо за місто. А до цього вирішили виспатися. Дружина та син лягли, я ж не спав всю ніч — чекав. 

О четвертій ранку почув перші вибухи. Будинок перетворився на мурашник — всі сусіди прокинулись і почали ворушитися. Виглядаю у вікно — бігають люди з подушками, сумками, все пакують. Я принципово не будив сім’ю, бо розумів — вони заснули близько другої ночі, а виспатися треба — невідомо коли це вдасться знов. Дружина прокинулась близько восьмої ранку і я їй сказав: «Кохана, будь спокійна. Почалася війна». Вона досі згадує мені цю фразу. 

Підняв сина, зібрали тварин — двох котів та собаку, взяли якісь сумки, продукти з холодильника, сіли в машину, о десятій ранку виїхали. Нам здавалось, що затори на дорогах вже більш-менш розсмокталося, але ні. До нашого заміського будинку в селі Петрушки під Києвом зазвичай їхати десь хвилин 30, але ми добиралися шість з половиною годин — коли приїхали, вже темніло.

У Петрушках зрозуміли, що в нас недостатньо продуктів, вирішили зранку піти в магазин. Прокинулись і вирушили всі разом — жінка з пузом, я, син та собака. Коли  виходили, побачили гелікоптери з російським десантом, які рухалися в напрямку Гостомеля. Вони летіли буквально над землею — максимум на висоті 50 метрів, просто над нами. Коли ми проходили озеро, росіяни висадили десант у Гостомелі, наші почали його обстрілювати. Десант відступав, а ми йшли далі. 

Дісталися до центру села. Почалися вуличні бої, коли довкола все димить, вибухає. Але почуття голоду переважало і ми не зупинялися. Зайшли у крамницю, а там нічого немає — полиці майже порожні. Купили одне морозиво, якесь печиво та чогось миючий засіб. І під звуки обстрілів повернулись додому. 

На третю ніч ми прокинулися від того, що поряд вибухнули ракети. Залізли до підвалу і у найближчі три тижні звідти не виходили. Лякало інше: на вулиці було десь -12°C, а  будинок розрахований на проживання лише влітку — батарей нема, лише підігрів підлоги та кондиціонер. Почали глушити зв’язок, потім десь під Києвом росіяни розбомбили обласну електричну підстанцію, яка забезпечувала село струмом. Приблизно півтори доби не було світла, а топити в принципі було нічим. На щастя, невдовзі підстанцію полагодили і світло увімкнули. 

На четверту добу почалася кругова оборона Києва і області, десь біля нас ВСУ поставили гаубиці чи якісь інші системи. Чітко було зрозуміло, що працює артилерія: стріляли цілодобово, найбільше — вночі. 

На п'ятий день син кричить: «Дивіться у вікно!». Я дивлюся, а там летять два ворожих гелікоптери. Один із них збивають, за ним — і другий. Вони падають недалеко від нас — біля озера. 

Дружина була на восьмому місяці вагітності, тож потрібно було щось робити. Ми знали, що може знадобитися кесарєво, і, звісно, в Петрушках, це нереально. Плюс щодня могли початись передчасні пологи. До того ж, ми не розуміли, чи увійдуть у село російські війська. Щоночі вимикали світло, я не спав, чергував, турбуючись щодо можливої окупації. 

У мене з 90-х лишився газовий пістолет. Проте я розумів, що він максимум згодиться як захист від мародерів. Коли до тебе приходять підготовлені військові, яких відправили брати Київ, а ти дістаєш цю пукалку, вони, найімовірніше, засунуть її тобі куди треба. Якщо дістав зброю — використовуй, інакше викличеш тільки додаткову агресію. Тому я розумів, що пістолет мені не допоможе.
 

На другий тиждень я зв'язався зі своїм знайомим і протягом розмови сказав, що нам треба виїхати. Він попросив почекати, передзвонив і зв'язав нас із військовими, які якраз евакуювали людей з того району. Нам зателефонував якийсь чоловік і сказав: «У вас є 15 хвилин — збирайтеся». 

Ми вхопили все, що було під рукою, та побігли на вулицю. Дружина тоді сказала: «Головне не те, що ти накопичив, а те, що можеш взяти з собою». Обстріли не зупиняються, виходиш на вулицю — закладає вуха, температура — -8°C… Мені знов телефонує той військовий, щоб домовитись, де нас забирати, і я чую, що в них починається стрільба. Матюки — і зв’язок обривається… 

Ми в розпачі — розуміємо, що вже нікуди не поїдемо. Але за кілька хвилин той чоловік телефонує знову. Каже, що їхню машину обстріляли — на щастя, всі вижили, але до нас вони не доберуться і можуть зустріти в напрямку Гореничів — кілометрів за п’ять від нашого будинку. 

Сідаємо в машину, рушаємо. Відкриваємо вікна, щоб всі бачили, що ми цивільні і не підстрелили. Їдемо в умовній «сірій зоні» через ліс, сади — незрозуміло, хто свій, хто чужий, хто стріляє, навкруги все горить. Під Петрушками тоді вже стояли російські війська, під Гореничами — теж. Лишався тільки один зелений коридор, до якого ми таки доїхали. Це була найшвидша поїздка в моєму житті — ніби телепортувався з точки А в точку Б. Там нас і зустріли. 

Військові супроводили нас до Києва. Я намагався віддячити, але від грошей вони відмовились. Ми зайшли до магазину, де майже нічого не було — взяли якусь фігню на кшталт ізраїльського кошерного рулету, дуже дорогого чаю та щось дієтичне-безлактозне. Прийшли додому і, навіть не роздягаючись, почали їсти. Дуже раділи цій їжі. 

Пологи могли початись у будь-який момент, а в Києві досі було небезпечно. Наші куми з Хмельницького запросили до себе. Ми пішли на вокзал, щоб зрозуміти, як виїхати. Розкладів не було, лише потяг, який незабаром мав відправлятися. Ми побігли додому, знову зібрали речі і повернулися на вокзал. Провідники не пускали мене — мовляв, їдуть лише жінки та діти. Я сказав: «У мене жінка на восьмому місяці — як ви собі уявляєте, що я залишусь?». 

Врешті мені дозволили сісти у вагон і о дев’ятій вечора ми дісталися до Хмельницького. На вокзалі не горів жоден ліхтарь, лунали сирени, було дуже тривожно. Але нас зустріли куми і наступного ранку ми зрозуміли, що в Хмельницькому спокійніше, ніж у Києві, їжа в магазинах є і все наче добре. 

Проте тривога не залишала і через тиждень ми повернулись до Києва. Цьому рішенню сприяла вагітність дружини — як виявилося, в Хмельницькому будь-яка клініка навряд могла б забезпечити операцію. Справа в тому, що пуповина дружини на той час була двічі обмотана навколо шиї дитини, а місцеві клініки — всі забиті. Тож могло статися, що операція відбудеться у приймальні, підвалі, або в коридорі. 

Взагалі, пологи — то вже зовсім інша історія. Скажу лише, що все закінчилося добре. В нас з’явилась Єва Олександрівна, ми знаходимося в Києві, а я перекваліфікував свою діяльність із продажу цивільних товарів на забезпечення армії всім необхідним. 

Записав Міша Правильний
Фотографії — з особистого архіву Олександра