Успішно скопійовано!

Олександра Книга
Дизайнерка і художниця з костюмів

Херсон — Відень — Київ

До повномасштабного вторгнення ми ніяк не готувались, не сприймали всерйоз цю загрозу. Знайомі писали: «Можливо, вже треба збиратися». Я ці всі пропозиції відмітала: «Давайте не будемо на ці теми спілкуватися, бо в мене піднімається тривога. Треба налаштовуватися на позитив і думати про краще».

23 лютого ми пішли в Херсонський облмуздрамтеатр на прем’єру вистави «Вічність» Сергія Павлюка. Це таке нереальне дійство було, мабуть, найкраще з того, що я бачила. Після вистави поїхали в бар, посиділи там і роз’їхались по домівках. А десь о 5:30 мені зателефонувала близька подруга Юля і сказала: «Саш, у нас началась война. Россия напала на Украину». 

У нас із моїм хлопцем був шок. Ми почали збирати валізи, просто кидати речі одна за одною, ніякого плану не було. Я сказала дітям, щоб вони також збирали валізи. Сину на той момент було 13 років, доньці — 14. І Георгій погодився. А Марго сказала: «Ні, я не залишу дідуся з бабусею, тата, собак, нікуди їхати не буду».

Перші дні ми пересиджували у друзів, тому що вони мали підвал. Звісно, постійно були в телефонах, моніторили новини і телеграм-канали. Ніхто не розумів, що робити, як себе поводити. Всі скуповували продукти, бо магазини почали зачинятися. Хтось їхав з міста, хтось залишався вдома, ховався.

Коли російські війська зайшли до Херсону, це був такий жах, ніби якесь кіно, сюрреалізм. Але потім прийшла ясність: це наші реалії. І треба збиратися з думками і зрозуміти, як діяти, щоб зберегти життя близьких, дітей, своє життя.

Коли почали розкидувати смс-ки із закликом йти на проукраїнські мітинги, на моє здивування, зібралося дуже багато людей. Я також була на мітингу 5 березня. Подруга Анєчка привезла мені на Новий рік карту бажань, на яку потрібно було клеїти різні картинки того, що хочеш. А я все не могла це зробити, бо не розуміла, чого ж хочу. І ось тоді я зробила з цієї карти плакат: на зворотному білому боці написала «Херсон — це Україна».

Ми з моїм хлопцем Денисом пішли на мітинг разом, але в якийсь момент загубили один одного. Зв’язок зник, і це було страшно. На даху обладміністрації засіли снайпери. Ходили військові, які в будь-який момент могли пустити газ або почати стріляти. Я побачила своїх театралів, підійшла до них. Вони зробили плакат «Русский военный корабль, иди нахуй» і ще різні плакати про Путіна. Потім натовп пішов до вічного вогню, а я — додому, бо вже темнішало, і треба було знайти Дениса. Я думаю, це мене бог відвів, бо на вічному вогні сталася стрілянина.

Потім були ще мітинги, де окупанти застосували зброю та газ. І навіть коли я проходила за квартал від нього, йшли сльози з очей, починався кашель. Так вже херсонців витравлювали з цих мітингів, зачищали.

У березні до моєї подруги прийшли з обшуком російські військові. Мій тато — директор театру, а вона — його заступниця. Росіяни розшукували її сина, бо він був в Нацкорпусі. Перевернули всю квартиру догори дригом, винесли гроші, забрали комп’ютер, телефони, ніби на чистку. Це були перші мої близькі друзі, до яких прийшли. 

За декілька днів, 23 березня, забрали мого батька. Тато живе у приватному будинку в Олешках [місто на лівому березі Дніпра, по інший бік від Херсона], вони приїхали туди зі снайперами, оточили будинок, вивели всіх зранку в піжамах на вулицю. Перевернули все і забрали тата на допит. Сказали: «Зберіть йому речі на декілька днів, якщо буде себе добре поводити, ми його відпустимо».

Росіяни хотіли, щоб тато з ними співпрацював, щоб театр відкривався під російським прапором. Попередили, аби ми не робили ніяких заяв у соцмережах. Що все буде добре, якщо ми мовчатимемо. 
 

Ми не знали, що робити. Мій брат попередив мера Олешок, що тата забрали, і той зробив заяву про це. Інформація щодо викрадення батька почала розноситися дуже швидко: театральні діячі Грузії та Турції написали відкритого листа президенту Туреччини Ердогану, друзі через Верховну Раду почали прокачувати цю тему. Це був максимальний розголос. 

Я не знаю, що саме допомогло, але ввечері тата відпустили. За пів години до комендантського часу висадили десь в темному місці — не в Олешках, а в Херсоні. Тато зорієнтувався, де знаходиться, дійшов пішки до знайомих, у них переночував, і вже наступного дня ми побачилися. 

Десь через п’ять днів до тата прийшли знов, вже на роботу. У перший раз у них була бесіда: тато висловлював свою думку, а вони — свою про те, чого вони прийшли «рятувати» нас і що взагалі хочуть. Звісно, вони з татом не домовилися, бо в них абсолютно різні позиції. Коли вони прийшли вдруге, то вже натяками погрожували родині. У нас велика сім’я, вони знали, як кого звати, скільки онуків, скільки дітей, де хто живе — мовляв, якщо він не буде співпрацювати, з ними щось станеться.

Після цього ми вирішили, що всім треба виїжджати: в першу чергу — татові, його родині і братам. Всі спочатку переїхали з Олешок у Херсон, по різних домівках, а потім, коли відкрився коридор, один за одним виїхали, і мої діти — теж. 

Я залишилася зі своїм хлопцем — чекати на звільнення. Спочатку ми ще вірили, що це буде скоро. 

Ми волонтерили, але робили це тихо. Було складно, бо всі волонтери збирають гроші через соцмережі. Я не знала, як це влаштувати. Не могла писати постів, декілька разів всього написала про збір грошей в історіях, бо вони зникають через 24 години — менше шансів, що тебе вислідкують. Першими до зборів підключилися друзі з-за кордону — з Іспанії, Італії, Америки, Німеччини, Норвегії, потім — і з усієї України. Я неймовірно вдячна всім, хто приєднався, це було так необхідно тоді.

Ми збирали одяг, взуття, ковдри, постіль, продукти — щось купували самі, решту давали друзі. Все це розвозили по школах в центрі, на ХБК [мікрорайон Херсона, названий так через Херсонський бавовняний комбінат] та Таврійському мікрорайоні, де перебували переселенці зі Станіславу, Білозерки та інших сіл поблизу. Завдяки друзям Дениса вдалося допомогти дитячому будинку в Степанівці. 
 

Почалося полювання на волонтерів. Один хлопець, з яким ми працювали, казав: «Саш, мене сьогодні зупинили, коли я віз продукти, а мого друга побили». Потім казав: «Мене сьогодні побили прикладом по ребрах». Також прийшли з обшуком до друзів, які збирали допомогу у своєму кафе і закуповували харчі. Потім їх викликали на допит. Один по одному волонтери, з якими я співпрацювала, припиняли цим займатися або виїжджали.

Продукти з України вже не завозили, тож люди почали підлаштовуватися до обставин хто як може. Центром подій став Дніпровський ринок. Ми неначе повернулися в 90-ті: йдеш по базару і бачиш машини з піднятими багажниками, де торгують цигарками, цукерками, всім разом, хто що вполював. У великих цистернах — молоко, поруч — горілка, бабусі овочі продають. Потім почали відкриватися супермаркети і аптеки з російською продукцією. 

Влітку, на четвертий місяць окупації, йду по ринку і бачу: дівчата з лоточка продають українські цукерки. Я хватаюсь за ті цукерки і зі сльозами на очах кажу: «Дівчата, де ви їх взяли?». А вони: «Був підпільний завіз». Я кажу: «Давайте». І це така насолода — з’їсти ту «Ромашку» чи «Червоний мак», бо вже давно їх не бачила.

Надовго зв’язок вперше пропав у кінці квітня — на початку травня, на чотири-п’ять днів. Тоді всі злякалися, бо ти відрізаний від всього світу, не знаєш, які новини, що з твоїми рідними. Потім зв’язок пропав зовсім, але продавалися російські сімкі. Люди боялися, бо щоб купити сімку, треба було давати свої паспортні дані. 

Я дуже довго не вставляла російську сім-карту, в мене був внутрішній протест. Але коли мене не могли знайти пів дня, я вже сказала: «Добре, добре, я вставлю вашу сім-карту». Ми не знали на 100 відсотків, як моніторяться наші дані. Попередили близьких, щоб не надсилали нам жодної провокаційної інформації, за яку ми могли б вихватити.

У місті були блокпости, на них російські військові перевіряли телефони. Якщо знаходили інформацію, яка їм не сподобалася, забирали, або били, або проводили виховні «бесіди». Люди вже знали, що виходячи на вулицю, треба чистити телефон, видаляти фото з мітингів, новинні телеграм-канали, інколи навіть Instagram, Facebook. 
 

А ще на блокпостах потрібно було з ними розмовляти. Пам’ятаю, я сама їхала, і військовий мені каже:

— Александра, дайте паспорт.

Подивився документи й каже:

— Вы замужем?

— Да.

— А где муж?

— Работает.

— А чем занимается?

— Грузоперевозками.

— Возите что-то для ЗСУ?

— Нет. Просто продукты возим.

— Понятно. Ну плохо, конечно
.
— Что плохо?

— Плохо, что вы замужем.


Ну як я маю на це реагувати? І далі він вже не знає, що в мене запитати, і такий:

— Ну выйдите, откройте багажник.

Тобто він ще хоче на мене подивитися.

Ми намагалися вдягатися скромніше, навіть коли було дуже жарко і хотілося одягнути шорти. В мене є татуювання, тож я постійно возила з собою рубаху: коли їхала через блокпост, накидала її, щоб вони не прискіпувалися, що там в мене за татуювання таке.

У липні, коли ми жили у друзів на острові, прийшли з обшуком і до нас. Я добре пам’ятаю цей ранок, бо прокинулася від пострілів: вони постріляли камери на будинку друзів, які виходили на подвір’я.

Денис мені сказав: «Будь на другому поверсі, не виходь, щоб я не нервував». Якби його кудись повели чи забрали, я б залишилася з ними в будинку одна.

Росіяни ходили по будинку: їх цікавила зброя, а там ще стояв сейф. Вони не могли його відкрити, бо ми не знали пароль, і хотіли його підірвати, щоб подивитися, що там. Ми їх відмовили, бо знали, що могло знести пів будинку. Вони подивилися по всіх кімнатах, по всьому подвір'ї, запитали, чому камери стоять, за ким спостерігаємо. Сказали «до побачення» і поїхали. Нас дуже перетрясло тоді.

Всі, до кого вони приходили, кого брали на допит, потім виїхали. І для нас їхній прихід був вагомим внеском у скарбничку ситуацій, через які ми нарешті сказали собі: «Все, треба їхати».

Якби не мій коханий, я би не витримала цих п’ять місяців. Дівчатам завжди страшно самим знаходитися в окупації. І завдяки його кмітливості ми виїхали безпечно. Він мені каже: «Твоя місія була Херсон захищати, а моя — захистити від всіх тебе».

Ми виїхали з Херсона в серпні. У нас були вже зібрані валізи, тож в один день ми просто сіли в машину і поїхали. Нікому не сказали, навіть близьких не попередили.

Їхали через Крим, Краснодар. Денис давно займається грузоперевезеннями і логістикою, він знає, де подивитися проходимість КПП. Ми знали, що на той момент дуже великий затор стоїть на виїзд через Грузію. І поїхали через Москву. 

Ми не знімали номери, не замазували український прапор. Нас навіть інколи пропускали вперед у Краснодарскому краю, і це дивувало. Бачили машини із намальованими зетками, георгіївськими стрічками, але небагато.

Москву ми проскочили вночі, Ден топив до останнього, щоб скоріше виїхати з цієї території. Десь о четвертій ранку вже зупинилися на заправці, відпочили декілька годин і поїхали далі. Доїхали до КПП Шумілкіно у Псковській області, зі сторони естонського кордону, там нас допитували і забирали документи. 

У Криму теж був допит, Дениса майже чотири години тримали. Моніторили телефон, ставили питання, виводили на вулицю. Дивилися за поведінкою, потім гукали назад і запитували стосовно тієї інформації, яку знайшли в телефоні. 

Доїхали до дітей у Відень, побули з ними. Тільки коли вже перебували в Австрії, я сказала рідним, що ми виїхали. А потім повернулися назад в Україну, зараз працюємо в Києві.
 

Коли я в Києві вперше потрапила в «Сільпо», почала ридати. Сльози котилися градом, і в мене стискалося серце, бо я розуміла, що в Херсоні у людей цього немає, в них це забрали. Я підходила до цих товарів українських, брала їх в руки, роздивлялася. Звісно, набрала повний візочок.

Коли я побачила новини про те, що ЗСУ зайшли в Херсон, спочатку не повірила. Бо це  сталося неочікувано швидко, неначе якесь диво. Я ридала сильно і довго, стрибала по квартирі, і ці емоції мене ще декілька днів тримали. Потім почала переживати за лівий берег, що почнеться там. Ходять чутки про Олешки: то кажуть, що їх також звільнили, то кажуть, що ні. Серце болить за лівий берег і людей там.

Я встигла заїхати у звільнений Херсон на один день — 19 листопада. Спочатку ми приїхали в Миколаїв, ночували там. Відчуття було дивним, бо раніше це було прифронтове місто. Коли почався дощ з грозою, а потім пролунала сирена, у мене піднялася тривога.

Відчуття радості перепліталося з сумом. По дорозі в Херсон стримувала сльози, бо бачила зруйновані села, автозаправки, придорожні кафе. Як заїхали в місто, на душі стало тепліше, але місто порожнє, занедбане, покинуте, будинки пошкоджені. Захотілося все ретельно вимити. Але хіба можна змити із душі той слід страждань?

Ольга Васіна
Фотографії — з особистого архіву Олександри