Наталія Павлова
Продавчиня

с. Глибоке (Харківщина) — Бєлгород — Курськ — с. Терехово (Псковська область РФ) — Латвія — Літва — Польша — Чернівці

Село Глибоке Харківського району знаходиться в прикордонній зоні з Росією, тому 24 лютого нас окупували в перші ж години вторгнення. Прокинулися з чоловіком від моторошного гуркоту вже без світла, зв’язку та інтернету, адже російські загарбники в першу чергу навмисно поцілили в високовольтну лінію. Вибігли на вулицю в чому були, як й всі наші односельці, бо ніхто не розумів, що відбувається. 

За годину через наше село пішли російські танки та бронетранспортери, по 100 одиниць з інтервалом у дві години. І так наступні три дні. Ми ці колони спостерігали, перетиналися з ними. Одного разу з думкою: «Цікаво, хто там взагалі їде?» я підіймаю очі й бачу величезну вантажівку «Урал», за кермом — хлопець років вісімнадцяти, чорноокий та чорнявий. Зустрічаюся з ним поглядом, а в нього такий приречений вигляд. Наступного дня ця колона вже їхала з-під Харкова зовсім іншою: з понівечиними машинами, повними «двохсотих», з каретами швидкої допомоги й побитими танками. 

У ці ж дні над нами полетіли штурмовики: жахливо гучні, дуже низько, метрів за 30 над будинками — ми бачили все, що було знизу в них на череві. Вони летіли на Харків і там скидали бомби — ми це страшне бомбардування дуже добре чули, бо знаходимось на височині в 30 кілометрах від Харкова. У ту мить я з великим болем розуміла, що ніяк не допоможу людям у місті, серед яких десь був мій син та маленький онук — навіть не встигну зателефонувати їм зі словами «ховайтеся у бомбосховищі». Тоді я відчувала нестерпне безсилля. 

Ми з чоловіком та ріднею залишилися в селі, бо виїхати було неможливо — ніяк не перейти через лінію фронту, там йшли запеклі бої. 

Ще в 90-х у нашому селі молодь, яка не знала, чим зайнятися, почала освоювати будівництво, з’явились майстрові, які купували собі у великій кількості генератори для роботи. У перші ж години нападу, коли світло повсюдно зникло, ці генератори рятували все наше село. Напередодні війни я змусила чоловіка, крім продуктів, купити бензин. Бо знала, що у скруті, коли гроші закінчаться або знеціняться, необхідне можна буде вимінювати за цигарки, самогон чи бензин. Тож ми брали трошки свого бензину, відносили тим, у кого був генератор, й заряджали свої телефони та ліхтарі. 

Рівно через тиждень після початку війни до нашого дома прийшли російські військові з першою перевіркою. Це коли вони ходять дворами, обшукують будинки, передають щось по рації та розмовляють із місцевими. Отже, до нашого двору під’їхали два «Урали» з кулеметами нагорі, з однієї з цих вантажівок вийшов офіцер років 45 слов'янської зовнішності. 

На нашій вулиці я, напевно, наймолодша, а так усі всі — люди поважного віку, від 60 років. То він підходить до нас і питає, що ми думаємо з приводу війни. А я питаю його у відповідь, що вони тут роблять. 

— Ми прийшли вас звільняти, — каже він.
 
— Від кого? 

— Від нациків. 

— А хто такі нацики? 

— Нацики, — каже, — Це ті, хто воюють у Харкові та через яких у нас багато «двохсотих».

— У 2014 році ви б нас взяли голіруч. У нас не було армії. Та зараз ви боретеся проти справжньої української армії, — повідомляю я йому.

Виявилось, що для нього це було велике відкриття. 

Потім ще були перевірки. Серед інших приходили осетини, які дійсно дивилися, що в нас можна забрати. Але поруч було водосховище з прокурорськими дачами, які, звісно, спокусили їх більше. Дорога на ті дачі пролягає через нашу вулицю, тож ми часто ставали свідками того, як військовий «Урал» їде в один бік порожній, аж дзвенить, а потім — повільно повертається щільно навантажений. Під виглядом того, що роблять укріплювальні споруди, російські військові-мародери потихеньку розкрадали ті дачі. 

З перших днів наше село було в глибокому тилу, де за місцевим порядком стежили «донбасята» — так ми називали хлопців, яких завезли з Луганської та Донецької областей. Вони стали нашою «поліцією» з боку Росії, але з росіянами зовсім не перетиналися, мешкали окремо та й виглядали зовсім не так, як російські солдати: одягнені в зелені фуфайки та гумові чоботи, різного віку, з якоюсь приреченістю в очах. Стежили, аби місцеві не порушували комендантської години та роздавали селянам гуманітарку. 

У березні лінія фронту пересунулась ближче до нашого села, почалися обстріли. Тоді ж російські військові почали забирати людей: і тих, хто десь служив, і тих, хто — ні. Не знаю навіщо, втім, кілька моїх односельчан зникло і я до сих пір не маю уявлення про їхню подальшу долю. 

На початку травня до села приїхали артилеристи і зупинилися у нас на вулиці. Вони оселились у порожніх будинках, бо на той час, напевно, десь чверть вулиці вже виїхала. До речі, переміщалися по дорозі ці артилеристи досить кумедно. Їде спочатку САУ (самохідна артилерійська установка) — величезна штуковина, схожа на танк із гарматою, за нею — «Нива», далі — пофарбований у зелений «Москвич» із причепом, а за ним — скутер із російським прапором. Це виглядало як «Їхали ведмеді на велосипеді», реально цирк. 

Одного ранку я виходжу за двір, а назустріч йде один із тих артилеристів: високий, гарний такий мужик, одягнений у військову форму та взутий у мокасини. Тож я до нього з питанням: «Що відбувається, куди нам подітися, чи ховатися чи евакуюватися?». 

— Тут буде якийсь час гамірно, — каже. 

— Що означає гамірно? 

— Ну, ви почуєте. 

— І що буде далі?
 
— Ми підемо брати Харків. 

— Ви за 90 днів його не взяли, — говорю йому, — А тепер візьмете? 

— Так, візьмемо, — відповідає він. 

— А якщо не візьмете? 

— Ну, а якщо не візьмемо, прийде інша команда. 

— Яка команда? 

— Стерти з лиця землі. 

Я від тих слів завмерла в шоці.

За три місяці в окупації в мене зникло почуття страху. Я нічого не відчувала, попри те, що росіяни постійно стріляли по Харкову зі ствольної артилерії десь поруч: їхня САУ та «Гради» були розташовані не більше, ніж у 500 метрах від нашого будинку. Чоловік на мене постійно кричав, благав нікуди не ходити. Та я не гуляла, лише до сусідів навідувалась, бо потребувала хоч якогось спілкування. Коли уламки від снарядів почали потрапляти по самому селу, а почуття страху все одно не з’явилось, я і сама зрозуміла, що це вже недобре. 

У середині травня ми помітили, що нахил САУ, що був розташований поблизу нашого села, змінився. Раніше його ствол був під кутом 45 градусів, а став майже горизонтально. Та уночі почалося чергування звуків пострілу та «прильоту». Рахувати ми вміємо: 340 метрів на секунду, постріл і буквально через секунду — «прильот». Це вони нас почали обстрілювати, тому люди почали масово та нашвидкуруч виїжджати з села, в шоковому стані, кидаючи все напризволяще: котів, собак, домашню худобу, які тепер тинялися вулицею. Невдовзі у всьому селі залишилось лише шість родин, які одна одній допомагали. 

У ті ж дні ми з чоловіком вирішили, що безпечніше ночувати у льоху. До війни я терпіти його не могла: глибиною три метри, 14 великих сходинок до низу. 25 травня близько другої дня я була у дворі, коли почула, що летить щось страшне. Несамовито покликала до льоху свого чоловіка та його старенького батька, людину з інвалідністю ще за часів Другої світової війни  — забрали його до себе, коли вже не можна було пересуватися селом. Дідусь став на першу сходинку, я — нижче, чоловік зачинив залізні двері. У ту ж мить у нашому дворі стався вибух. Нас цією хвилею по-справжньому приголомшило. А коли насилу відчинили понівечені металеві двері з льоху, то побачили свій будинок без вікон, а замість паркану — діру метрів 15 у діаметрі. Ось тут у мене вже народився страх. 

Через два будинки від нас жив хлопець, у минулому барабанщик. Його залишили на господарстві годувати живність. То він, як сидів із трьома собаками на подвір’ї, так їх усіх і накрило, миттєво вбило. Вийшли ми гуртом — шість сімей, що залишилися у селі, — дивимося на загиблих і розуміємо, що чекати більше не можна. 

Навпроти нас жив сусід з інвалідністю, який вже чотири роки не підіймався з ліжка. Його дружина, яка не хотіла їхати, остерігаючи розграбування майна та чекаючи на ЗСУ, прийшла у сльозах: «Я їхатиму. Ви хоча б у льох спускаєтеся, а ми лежимо нагорі та просто чекаємо на смерть. Не можу більше цього витримати». 

Отже, одночасно всі родини, що ще залишалися в селі, терміново вирішили виїжджати.  Спочатку — до Курська, щоб відвезти сусіда з інвалідістю до родичів. А далі сказали, що намагатимуться повернутися в Україну. 

Моя ж родина все ще перебувала в заціпенінні після вибуху. Дідусь сидів на подвір’ї розгублений і мовчазний, мій чоловік ходив зовсім приголомшений. А я не розуміла, що робити далі, не могла ні з ким порадитись через поганий зв'язок. Навкруги стояла мертва тиша після обстрілу. Невдовзі я відчула якісь божевільний страх, ніби прокинулась: не могла ні на чому зосередитися, почала здригатися від будь-якого шереху та стуку. Та зрозуміла, що не можу жити в такому стані в селі, де потрібно бути зібраним і швидким, а страх знерухомлює. 

Мій син виїхав із Харкова до Чернівців через кілька тижнів після початку війни. Я нарешті дозвонилася до нього в той день, коли на нашому подвір’ї стався вибух — він строго наказав їхати до нього. У ту ж мить побігла до сусідів, які їхали машинами, з проханням дочекатися нас у Курську. Наступного ранку попередила солдатів на блокпосту, що ми виїжджатимемо на евакуаційному автобусі, який вивозив охочих до Бєлгородської області. 

Ми покинули свій дім 26 травня — я, мій чоловік 60 років, дідусь 87 років та песик у переносці. З кількома пересадками доїхали до передмістя Бєлгорода в табір для біженців, там нас зустріла моя подруга дитинства та забрала до себе. 

Увечері спостерігала за росіянами: вони смажили шашлики, день народження відзначали. А мені так тоскно було після того, що ми пережили. Не могла на них дивитися спокійно: вони прийшли в нашу країну, створили весь цей жах. Мені подруга запропонувала залишитися, та я відповіла, що ненавиджу всіх росіян й не зможу тут жити, спілкуватися з вами. Сказала: «Ми їхатимемо в Україну». 

Наступного дня вона відвезла нас до Курська, де чекали всі наші сусіди — вже свої, наче рідні. Там переночували, допомогли дах виправити, бо підтікав, а на ранок на двох машинах вирушили в подорож, аби повернутися додому, в Україну. 

У першій машині їхала сім'я: чоловік, дружина та її 74-річна сестра, яка після інфаркту не могла говорити та була обмежена у рухах. В нашому «екіпажі» я була наймолодша, решті — 60, 60, 79 років і нашому дідусеві — 87. Йому також вже не до подорожей, тим більше — через всю Європу. 

Періодично ми робили зупинки, але намагалися якнайскоріше дістатися пункту пропуску «Терехово-Бурачки», що між Росією та Латвією. За один день проїхали Латвію та Литву, заблукали в Польщі та наступного дня прибули до України. Отже, з того часу, як ми покинули своє село та дісталися Чернівців, минуло вісім днів. 

 

На заході України мене одразу вразили дуже гарні будинки. Після нашої подорожі нам було з чим порівнювати: від дуже багатих домівок Бєлгородської області, значно бідніших — у Курській та Псковській, до кордонів з Литвою. Як на мене, українські сараї виглядають значно краще, ніж будинки тих росіян, які живуть на кордоні з Європою. І ось ми попадаємо сюди, на захід України, й бачимо всю цю красу, коли твій будинок повинен бути найкращим у селі. Навіть свинарник у них в обрамленні мережива з алюмінію. У нас на сході такого немає, все набагато простіше. 

Бабуся, господарка будинку, де ми оселилися, не бере з нас грошей, тому в'яжу їй шкарпетки, щоб хоч чимось віддячити. Тут нас дуже тепло приймають, а ми за це допомагаємо всіляко на городі та у дворі. Але все одно сильно хочеться в рідне село: вранці встаєш з думкою «хочу додому», ввечері засинаєш із нею. 

Я б пішла воювати, але в моєму віці та з моїм станом здоров'я, мабуть, вже не варто. Чекаю на можливість влаштуватися у шпиталь санітаркою. Лишень би наблизити перемогу і повернутися до своєї домівки.

І ось 12 вересня наше село нарешті звільнили, вранці підняли прапор над сільрадою. Я плакала від щастя. Ніколи не думала, що можна плакати від підняття прапора. Також дізналася, що мої собаки, яких ми не змогли взяти з собою, живі. Скоро будемо повертатися додому. Поки що не можна, йде розмінування.

Записала Альона Воробйова
Фотографії — Владислав Євдокимов