Дар’я Заровна
Діджейка

Дружківка — Маріуполь — Івано-Франківськ

Я народилася в Дружківці, що в Донецькій області, прожила там 15 років. До цього міста в мене дуже теплі почуття. І справа навіть не в тому, скільки я там прожила, а в тому, що дуже його люблю. Дружківка маленька, мене всі знають, кожен клаптик міста — рідний. Дуже сумую за домом.

Але тепер я думаю, що в мене два рідних міста — Дружківка та Маріуполь.

До того, як переїхати в Маріуполь, я місяці три навчалась діджеїнгу в Харкові, потім десь пів року жила і працювала в Дружківці та в Одесі. Влітку 2020-го приїхала виступити в Маріуполь, восени покликали знову. А в листопаді я була в Києві, і Женя Скрипник [організатор рейвів на Донеччині, засновник Shum.Rave] запитав: «Куди тобі брати зворотні квитки?».

Я не хотіла більше жити в Одесі або повертатися в Дружківку. Написала знайомим з Маріуполя: «Я приїду на два дні попити пива на морі, добре?». Мені кажуть: «Та приїжджай, чому б ні?». І вже через два дні забрала з Одеси свою кішку і речі та переїхала в Маріуполь. З того часу планувала весь час жити там. Мріяла, що влітку до мене приїдуть всі резиденти Shum.rave, і ми разом будемо ходити на море.

Якщо чесно, я не вірила, що почнеться повномасштабна війна. Багато друзів казали мені, що щось буде, а я відповідала: «Якщо у вас буде, приїжджайте в Маріуполь, у мене трикімнатна квартира, можу всіх захостити».

24 лютого майже о сьомій ранку мені зателефонував друг: «Даша, прокидайся, почалась війна». Я кажу: «Женя, я сплю, чо ти так рано? Всьо, дякую, па-па». Поклала слухавку, повертаюсь, кажу своєму хлопцеві: «Женя подзвонив, сказав, що почалась війна». Він такий: «Ага, треба вставати». А я: «Яке вставати? Я буду спати, мені сьогодні на роботу!».

Спати мені не довелося, бо вже через хвилин п’ять я почула перший близький вибух. Але ще не дуже розуміла, що відбувається: ми жили біля порту, а там завжди щось громихає. Але цього разу то вже був не порт.

Спочатку я думала, що це на два-три дні. Але потім вже шукала квитки в Дружківку або в Івано-Франківськ, бо там живе мама мого хлопця. І не знайшла в жодний із напрямків. Евакуаційним потягом ми не скористались, бо у нас є кішка Лапша і лабрадор Ніколас, а в поїздах було дуже багато людей, і це могло травмувати тварин фізично.

Приблизно 1 березня вимкнули світло, а 3-го — газ. Ми намагались евакуюватися, але нас розвернули, сказали, що за містом йдуть бої. Ми навіть не встигли доїхати до якогось блокпосту, люди один одному передавали: «Не випускають, не випускають».

Ми зрозуміли, що не можемо повертатися до своєї квартири, бо там вже немає води, газу, світла, і дев'ятий поверх — небезпечний. Переїхали на околицю міста, у квартиру знайомих на другому поверсі.

Наступного дня вийшли віднести друзям з маленькою дитиною продукти і дитячі суміші. Поки ходили, прилетіло в АТБ і відрикошетило в той будинок, в якому ми ночували, на два поверхи вище. Він почав горіти, а тушити не було чим: наприклад, будинок навпроти на той момент вже два дні тлів, загорався і знову тлів.

Ми забрали деякі речі та переїхали в квартиру на першому поверсі, там був підвал. Десь до 10 березня жили там, хоча в цей час ті будинки сильно обстрілювали. Зрозуміли, що треба шукати щось нове.

Наша знайома ходила до своєї доньки в бомбосховище і казала, що центр міста цілий. Здається, це було 10 березня, але з датами складнувато, бо телефон тоді вже давно сів. Ми вирішили, що поїдемо туди завтра, бо вже комендантська година. Наступного дня приїхали зранку, а центру немає. Скло усюди, розбита лікарня, проїхати неможливо. Тож переїхали до родичів мого хлопця, у квартиру в сусідньому будинку.

Приблизно 16-17 березня ми побачили, що повз нас проїжджають групи з п’яти машин. Домівка, в якій ми жили, розташована так, що розумієш: люди не їдуть по продукти, найімовірніше — виїжджають з міста. Їжа закінчується, треба було щось робити. За пів години зібрали все, що могли вмістити у машину, і виїхали.

Ніяких зелених коридорів не було, ми просто такі: «Ну, давайте або виїдемо, або що робити далі?». Дорога була стресовою: об’їжджали всякі міни, хвилювалися за те, що скло, яке валяється, може пробити колеса, але все ж таки виїхали. Добралися до Мелекіно, це кілометрах у 25 від Маріуполя, там побули десь два дні, намагаючись скласти план, що робити далі.

Спробували доїхати до Бердянська, але там була величезна черга з машин, і в нас закінчилося пальне. І незнайомі люди з селища поруч, до яких ми звернулися з цього приводу, сказали: «Завертайте до нас, переночуєте, а далі розберетеся». Я дуже вдячна цим людям, вони так про нас подбали — нагодували, покупали, вклали спати.

Десь на два тижні ми залишились у цьому селищі в Запорізькій області, бо виїхати можна було тільки за готівку, якої не було. У якийсь момент з’явився мобільний зв’язок, ми почали шукати перевізників. Але як тільки почали домовлятися, зв’язок вимкнули взагалі. І ми знов їхали навмання.

Потім все ж добралися до Бердянську і відразу ж, в перший день намагалися виїхати у бік Запоріжжя, але нас розвернули, навіть не посадили в автобуси, бо був сильний обстріл Токмаку, Оріхова — міст у Запорізькій області.

На другий день автобус виїхав, нам вдалося все ж доїхати до тих блокпостів. Проходили їх годин дев’ять-десять, а потім я дізналася, що це ще мало: були люди, які стояли там по три доби. При тому, що відстань між Запоріжжям і Бердянськом — всього кілометрів двісті.

У Запоріжжі нас зустріли волонтери, нагодували, пропонували їжу для тварин, поселили в дитсадок на одну ніч. Там теж нас годували, я б навіть сказала — загодовували. Я дуже вдячна цьому дитячому садочку «Фіалка» — це неймовірно добрі люди. Потім на евакуаційному потязі ми доїхали до Івано-Франківська.

Франківськ дуже гарний, охайний, невеликий. Я люблю маленькі міста, де можна пішки дійти куди треба за 20 хвилин. І люди тут є цікаві, добрі, чуйні, нам багато хто допомагав. Але відчуттів він поки що не викликає. Можливо, через те, що в мене є почуття до інших моїх двох міст. Або тому, що зараз в цілому стан такий, що ти якось… менш емоційно реагуєш на деякі речі, які раніше робили тебе щасливим. Відчуваєш або гострий біль, або пригнічений, фоновий. Думаю, це через розуміння, що всього, що було тобі дорого — навіть крамнички біля дому — вже нема.

Майже з усім Маріуполем у мене пов’язані якісь історії. На цій вулиці ми постійно гуляли з собакою, в тому будинку жили наші друзі… Взимку я тільки-но почала викладати в танцювальній студії. І за тиждень до повномасштабного вторгнення вигадувала там нову хореографію, після тренування ми з дівчатами лежали втомлені. Боляче було бачити цю студію розбитою.

Хтось може сказати: «Та ти всього два роки пожила в Маріуполі!». Але я сильно відчула це місто, воно полюбилося мені, зачепило. Я знайшла там цікавих та творчих людей, які роблять щось важливе: Діану Берг та всю команду Платформи ТЮ [культурний простір у Маріуполі, який зараз збирає спогади про місто та допомагає мешканцям, які вижили], музикантів, діджеїв із досвідом.

Я б хотіла повернутися в Маріуполь і продовжити там жити. З одного боку, розумію, що коли він знову стане українським, його дійсно будуть відбудовувати. Я якраз з тих людей, хто пише в коментарях, що «все відбудуємо». З іншого боку, хотіла би, щоб це відбулось ніби за помахом чарівної палички. Але розумію, що так не буває і коли Україна відбудує Маріуполь, я найімовірніше вже буду дуже доросла. Знаю, що це станеться, питання лише коли.