Максим Грінченко
Студент Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

Покровськ (Донецька область) — Краснодар — Сочі — Покровськ — Харків — Сміла (Черкаська область)

Покровськ — моє рідне місто. У дитинстві воно мені не дуже подобалося, бо там не було якихось розваг, які потрібні дитині. Тому кожні вихідні ми їздили в Донецьк, десь годину на машині. Я дуже любив їздити в Донецьк, там був парк кованих фігур — дуже гарний, нагадує парк Шевченка в Харкові.

Пам’ятаю події Майдану. Тоді, в дев’ять років, я почав дивитись новини. Батьки казали, що я ще маленький для цього, але мені це було дуже цікаво — саме політичне життя. Як наївна дитина я думав, що зараз ми вступимо до Євросоюзу. Я любив дивитись передачі про подорожі, бачив, як люди там живуть, думав, що коли ми попадемо до ЄС, у нас буде так само. Кадри розстрілів на Майдані здалися мені моторошними.

Коли почалась війна, мені було 10. Навесні 2014-го в моїй області та місті почали з’являтись якісь незрозумілі люди. Вони стали просувати ідеї незалежності від Києва. Мовляв, там відбувся військовий переворот і нам загрожує те саме, що у нас почнуть вбивати за російську мову. 

Перші події в Покровську сталился в кінці квітня чи на початку травня. Мій будинок знаходиться біля районного відділення поліції, тоді ще міліції. Я бачив, що там збираються якісь люди, їх привозять на автобусах. Вони мали дуже неохайний вигляд, як безхатьки. Звідкілясь у них з’явились шини, вони закрили ними в'їзд в районне відділення і підпалили їх. Закрились у цій будівлі, жодних перешкод їм не чинили. Точно пам’ятаю, що в них був прапор так званої «ДНР». Ці люди хотіли, щоб поліцейські зняли прапор України і повісили ту ганчірку на свій флагшток. 

11 травня був день «референдуму». Ніхто не знав, за що саме там будуть голосувати та взагалі що це таке. Дуже багато місцевих дивилися російське телебачення, зомбувалися, а українська сторона не вела якоїсь своєї інформаційної кампанії, як зараз. Тому на цей «референдум» прийшло дуже багато людей. Мої батьки не пустили мене туди дивитись, розуміли небезпеку. 

Десь о четвертій-п’ятій вечора, коли «референдум» добігав кінця, в місто заїхала колона з інкасаторських машин «ПриватБанку». І вони просто зайшли в ці адмінбудівлі, зайняли їх, захопили сепаратистів і зірвали «голосування». Як потім виявилося, це був батальйон «Дніпро-1» Ігоря Коломойського. 

Прихильники «руського миру» поводили себе доволі агресивно і врешті ці події завершилися кров’ю. Одному з них прострелили ногу, інший зазнав поранень, що були несумісні з життям. Після того, як відкрили вогонь, люди розійшлися. Проте в Донецьку, Луганську та містах, які ближче до Росії, ці «референдуми» відбулися. Конфлікт став набирати військового окрасу, у Слов’янську почалися активні бойові дії. Ніхто не розумів, як себе поводити, що буде далі. І вже було страшно за своє життя. 

Моя мама дуже переймалась за нас. Мої родичи з РФ мали надію, що це все завершиться на користь Росії. Можливо, моя сім’я піддалася таким заявам. Тому в червні мама вирішила, що безпечніше на період нестабільності відправити нас із молодшою сестрою та бабусею до родичів в Краснодар та Сочі. Я й раніше щоліта їздив до них. Тому сприйняв це як звичайну подорож до родичів. Розумів, що скоро повернуся.

Прийняли нас нормально, але рідні намагалися нав’язати свою думку. Я не міг апелювати їм через різницю в віці, просто відмовчувався. Знаходився в цьому повністю проросійському середовищі, було складно відрізнити реальний світ від того, що вони кажуть. І в їхніх новинах ці події описувались зовсім не так, як це відбувалось насправді. Було лячно, бо щодня вони казали, що якісь нові українські міста захоплювали. Я постійно спілкувався з мамою, і вона казала, що все нормально, щоб я не хвилювався. 
 

У Росії я пробув 2,5 місяці, у вересні повернувся додому — у звичайне мирне місто, в якому майорили українські прапори. Жодних натяків на події, які відбулись навесні. Я перейшов до нової школи. З’явилися нові знайомства, нові друзі, нове середовище. Війна не займала моє перше місце, але я відстоював проукраїнську позицію, яка в мене була і щороку ставала міцнішою. 

Вступити до юридичного університету я вирішив досить пізно, в 11 класі. Спочатку вагався між економікою та правом. Але мені не подобається математика, тож я розумів, що якщо вступлю на економіста, доведеться вчити вищу математику. Я не мазохіст, тому обрав юридичний університет, факультет прокуратури. Склав іспити, оселився у гуртожитку, став старостою групи, активно долучився до університетського життя. 

Раніше в Харкові я бував тільки на змаганнях з бальних танців. Все життя мені здавалося, що це таке комуністичне місто, сіреньке, як у Донецькій області. Але коли приїхав до Харкова, закохався з першого погляду. Майже щодня прогулювався містом. У моєї подруги є традиція — щодня їй потрібно пройти 10 тисяч кроків. Я не любитель піших прогулянок, а вона постійно казала: «Пішли!». І я не міг їй відмовити. 

У жовтні 2021-го почався карантин, я поїхав додому, потім кілька разів приїжджав ненадовго. Звичайно, зовсім мало прожив у Харкові, дуже жалкую про це.

Я не чекав повномасштабної війни. Вважав, що це все ІПСО. Але, на жаль, відчув смажене вже 21 лютого, коли президент РФ визнав незалежність «Л/ДНР». Зрозумів, що може відбутися грузинський сценарій. Але сприйняв це якось так: «Ну ладно, це відбулося, але якщо ми будемо стриманими в своїх діях, то далі нічого не піде». 

24 лютого в мене повинно було бути чотири практичні заняття і одна лекція, тому 23-го я досить багато готувався до них. Подруга як завжди запропонувала: «Пішли зробимо 10 тисяч кроків!». Але в той день я відмовив. В мене ще була температура, я захворів на ангіну. Подруга тоді сказала: «А якщо це наш останній день у Харкові, а ми не пішли погуляти?». А я їй: «Ну якщо останній, завтра нагадаєш мені про це». Вона ще принесла мені градусник, і я його розбив. А потім прочитав, що це погана прикмета.

24-го десь о п’ятій ранку я почув гучний грюк двері. Не хотів прокидатися, бо розумів, що це мій сусід по кімнаті забув ключі, пішов гуляти і повернувся під ранок. Але все ж встав і відкрив йому двері, потім намагався продовжити спати. Але він забіг в кімнату: «Прокидайся, почалася війна, Путін напав!». Я подумав, що він жартує і сказав йому йти до біса, але він говорив з такою серйозністю… 

Першим ділом я взяв телефон, відкрив телеграм. Вся стрічка була заповнена новинами. Вікно моєї кімнати виходить на центр міста, а в коридорі — на Салтівку і Індустріальний район (околиці Харкова), чугуївський аеродром там десь далеко. І я виходжу в коридор і бачу зарево, ніби салюти повсюду. І дим. Вже встає сонце і чітко видно, що це дійсно обстріл чи бомбардування. Я спочатку подумав: «Такого не може відбуватися!». Але вже за 30 секунд: «Ну значить так повинно бути». 
 

У цю мить я чомусь думав не про те, як зберегти своє життя, а про події 1921 року, коли більшовики заходили на територію «УНР». Згадав ще 2014-й, тоді для мене найбільшою перемогою було те, що збереглася українська державність — так, забрали деякі землі, але вони колись повернуться. І зараз у моїй голові було те, що українська державність реально в небезпеці. А я наперед уже розрахував все своє життя. І зараз все, що закладено в моїй голові, можуть зруйнувати. З цими думками я збирав речі. 

Перші години потрібно було зрозуміти, що робити. Ми з подругою вирішили, що залишимося в Харкові. Їхати в Покровськ вже було небезпечно, тому що я б проїжджав через Ізюм, Слов'янськ, а там вже могли бути російські військові. І я вже тоді розумів, що місцеве населення будуть вбивати. 

У нас в студмістечку три гуртожитки, сусідній побудували в 2009-му, там навіть не підвал, а мінус другий поверх із звичайними кімнатами. І це було найкраще укриття, яке можна було придумати. Ми облаштували матраци на підлозі, а одногрупник, який поїхав, віддав мені ключі від своєї кімнати. 

Вже наступного дня за моєю подругою приїхав батько, але я чомусь не спромігся поїхати — здавалося, що саме в місці, де я перебуваю, найбезпечніше. Хоча коли ми переносили речі моєї подруги до дороги з гуртожитку, почався обстріл з РСЗВ: було досить гучно, ракети летіли прямо над нами і падали неподалік від нашого гуртожитку. 

Я не боявся ані обстрілів, ані ракет, боявся що місто окупують. І як потім в цій окупації знаходитися? На моєму гуртожитку золотими буквами на синьому написано «Інститут підготовки кадрів до органів прокуратури України». Я розумів, що якщо нас окупують, доведеться якось контактувати з загарбниками, хоча взагалі не сприймав такий розклад справ. Але 1 чи 2 березня побачив наших військових, які йшли по вулиці — це мене дуже тішило, я розумів, що Харків ще не окупований.

Росіяни заходили з боку Лісопарку. І тому там велися бої, було чутно стрілецьку зброю, автоматні черги. Неподалік від нашого гуртожитку їздили ворожі «Тигри», БМП, БТРи, у приватному секторі, який також знаходиться недалеко, було досить багато диверсійних груп ворога. Одного разу снайпер запальною кулею влучив у одну з кімнат гуртожитку. Пожежу досить оперативно загасили, але кімната за дві хвилини встигла повністю згоріти. 

На десятий день, 5 березня, я зрозумів, що потрібно їхати. Щодня людей в гуртожитку залишалося все менше. Я боявся, що залишуся один. Вирішив, що найбезпечніший шлях — виїхати поїздом, бо залізничний вокзал не обстрілювали. Я ще не знав, куди рушу звідти, головне було вибратися з гуртожитку, з району активних бойових дій. 

Таксі до вокзалу коштувало 2000 грн. Зібрав компанію, щоб було дешевше. Їхали по Пушкінській, по Сумській і я не міг повірити, що таке відбувається. Сумської просто немає, всі будинки без покрівель, історичні дома, які пережили Другу світову…

На вокзалі десь 1000 людей стояли в черзі виїхати. Спочатку ми зі знайомими — двома дівчинками, з якими їхали в таксі — хотіли сісти на потяг Харків-Львів. Але не вийшло. Я не розраховував, що буде такий натовп і навіть не поснідав, не взяв з собою їжу, воду. І тут мені кажуть: «Доведеться, напевно, ночувати на вокзалі». А я не люблю скупчення людей, у мене вже не витримувала нервова система. І я сів в поїзд Харків-Дніпро просто для того, аби виїхати з міста.

Коли прибули у Дніпро, на жаль, вже була комендантська година і все ж довелося ночувати на вокзалі. Все, що в мене було, — два пакетики вівсянки швидкого приготування, а там був бойлер з кип'яченою водою і чашечки. І я просто висипав дві упаковки, залив гарячею водою, трошки почекав, аби воно розм’якло і випив, щоб була хоч якась енергія. 

Наступного ранку потяг за потягом скасовували. І я вже не знав, як їхати, а мені потрібно було дістатися до Сміли, до своєї родини. Була забавна ситуація. Об’явили поїзд Дніпро-Львів, і всі завалилися в ці вагони. А це просто електричка стара. І я кажу: «Так це ж електричка на П’ятихатки!». І всі вийшли. Провідник каже: «А чого всі вийшли? Це ж на Львів потяг!». І потім знову весь цей натовп зайшов, на мене всі косо дивилися. Доїхали ми до П’ятихаток (Дніпропетровська область), висадилися, там нас зустріла моя мама на машині, щоб ми на приміських електричках не добиралися і встигли до комендантської години. Так я дістався до Сміли. 
 

Я дуже схуд, виглядав погано, як мені мама сказала, але був щасливий. Вдома дуже смачно поїв, бо два тижні їв що заманеться. Коли закривав очі, всі думки були про те, що я пережив, про вибухи, не міг думати про щось інше. Відчуття заспокоєння? Не знаю, більше такий великий знак питання: що буде далі, це вже кінець або ще тільки початок? 

Спочатку мені не дуже подобалася Сміла. Було відчуття, ніби мене змусили сюди приїхати. Думаю, все життя це місто буде асоціюватися в мене саме з війною. Але, звичайно, місто нормальне, дуже схоже на мій рідний Покровськ. У перші дні для мене було радістю сходити випити каву гарячу, подивитися на парк. Тиша і спокій, які панували в місті, здивували мене. Тут вже була паралельна реальність, без війни. 

Зараз я продовжую навчатися, також займаюся репетиторською діяльністю. Гуляю з подругою чи з друзями, тут теж є знайомі. Живу абсолютно звичайним життям. Жодних конфліктів з місцевими не було, вони в усьому підтримують нас. Тут дуже багато і волонтерської допомоги, і гуманітарної, навіть пересічні люди готові допомагати. 

На Черкащині багато переселенців. Люди з Херсонської і з Миколаївської областей, наприклад, розповідають жахливі речі, що в них більше немає дому. Це, звичайно, найгірше, що може статися. Мені є, куди повертатися — мій гуртожиток в Харкові стоїть, і в Покровську, на щастя, все добре. Не знаю, чи то назва міста так врятовує… 

Хоча Харків більш пошрамований від війни, ніж Покровськ, ситуації схожі. І коли наприкінці серпня я ненадовго приїхав до рідного міста, то відчув задоволення, що знаходжуся вдома. 

Що для мене дім? Напевно, місце, де тобі затишно, де ти відчуваєш себе повністю в безпеці і твоя душа може відпочивати. Я вважаю і Харків, і Покровськ своїми рідними містами. В Харкові мені так само затишно, як і в Покровську, я відчуваю, ніби прожив там все своє життя. Не дивлячись навіть на те, що це гуртожиток. Але ті чотири метри, які за контрактом належать мені на чотири роки, вважаю рідними.

Звичайно, я збираюся повертатися в Харків, там моє навчання. Для поновлення очної форми потрібен наказ ректора. Але, навіть не дивлячись на це, я б дуже хотів приїхати в Харків вже за першої нагоди. 

Записав Дмитро Кузубов
Фотографії з особистого архіву Максима Грінченка