Іван Джеломанов 
Засновник культурного блогу Provider, ком’юніті-менеджер у діджітал-фешн-маркетплейсі ARTISANT, контент-менеджер в IT-компанії AMO
 

Харків — Косів — Буковель — Київ

Я з Маріуполя. П'ять років тому переїхав до Харкова, де і зустрів 24 лютого. За день до цього ми відзначали день народження друга і обговорювали, що, якщо завтра війна, то хоча б встигнемо провести час разом.

Ми з дружиною Настею повернулись додому близько третьої ночі, я ліг спати, а десь о 5:30 вона розбудила мене, почувши вибухи. Сказала: «Почалася війна». Я чомусь сприйняв це абсолютно спокійно. 

Завдання «що треба робити» формувались по ходу справи. Спершу ми почали збирати речі. Далі зателефонував наш друг і забрав нас на машині. Ми поїхали до нього в приватний будинок, де був хоч якийсь підвал. Обладнали його більш-менш та провели там день під звуки постійних прильотів. Тоді ще не було зрозуміло, де знаходяться росіяни, чи зайшли вони в місто — ми жили в цьому нерозумінні.

25 лютого вирішили поїхати з Харкова, не усвідомлюючи, куди саме. Вирушили двома машинами: я, моя дружина, її сестра, дитина сестри, її чоловік, наш друг і подруга. Тоді ще не знали, що з блокпостами, чи є там хтось, чи пропускають взагалі, де знаходиться русня тощо. Зрештою, виїхали з міста досить спокійно. Проте невдовзі пробили колесо — ледве дошкандибали до заправки.

Надумали їхати у Косів, що на Івано-Франківщині, до друга нашої родини. Через затори та те, що було потрібно об'їжджати потенційно небезпечні відрізки, добиралися добу. У нашій машині водійське посвідчення мала тільки одна людина. Наш водій весь час був за кермом і, коли ми вже майже доїхали до пункту призначення, почав засинати. Одного разу нас всіх вирубило і машину почало зносити на узбіччя. Позаду їхали друзі, подзвонили, щоб нас розбудити. На щастя, добудились і все обійшлося. 
 

Приїхали до Косова, друг поселив нас у двоповерховий будинок до своїх батьків. Жили там своєрідною комуною: ми, друзі, плюс постійно хтось їхав-приїжджав. В якийсь момент у будинку знаходилось 15 людей. Пробули в Косові до 1 червня, далі поїхали в Буковель. 

Раніше я займався Fast Food Music [інтернет-видання про музику та сучасну культуру, основною повісткою якого були американські та російські артисти — авт.], але вирішив звідти піти. Бо, так чи інакше, «Фастфуд» пов’язаний з російською авдиторією, російськими музикантами, а один із засновників та частина команди знаходяться в Росії. Тому я пішов, попри те, що віддав проєкту 10 років життя. 

Далі почав активно займатись пошуком роботи. Мій старий товариш створив велику ІТ-компанію — раніше я вже працював там, вирішив знову туди влаштувався. Ця компанія безкоштовно поселила всіх своїх співробітників у Буковелі, зняли хороший готель, куди всі охочі могли приїхати та жити скільки завгодно.  

З Косова у Буковель я їхав сам, дружина тоді вже була у Іспанії, пізніше прилетіла до мене, ми прожили в готелі до 1 серпня. А в серпні я переїхав до Києва. 

До переїзду в Київ я встиг один день побути в Івано-Франківську — це було перше велике місто, яке я побачив за час повномасштабного вторгнення і вже тоді був сильно здивований тому, як там вирує життя. Але Київ — це взагалі абсолютно інша справа. Тут життя просто несеться з усіма ногами, і мене це одночасно шокувало і порадувало. Навколо тисячі ресторанів, маса стильних красивих людей, парки заповнені, працюють кінотеатри. Зараз я вже до цього звик, але не забуваю про те, що відбувається в інших частинах України, де або йдуть обстріли і бої, або окупація. І я шалено вдячний ЗСУ, що у нас є можливість продовжувати нормальне життя тут, в Києві.

Найважчим за все було переживання за батьків, які жили в Маріуполі. Пам’ятаю, як телефонував мамі 2 березня — в неї якраз був день народження. Привітав її, а після цього вона зникла на місяць — абсолютно не було зв’язку. Інформацію ми з дружиною збирали по крихтах у телеграм-каналах, в яких так само не було нічого конкретного (знову ж таки — через відсутність зв’язку). Я просто не розумів, чи живі батьки чи ні.
 

Згодом зі мною на зв’язок вийшов мій хрещений, який живе в одному під’їзді з батьками. Сказав, що все нормально — живі. Розповів, що спустився до батьків із п’ятого поверху на перший і разом вони організували якесь більш-менш нормальне житло. 

Потім батьки знову пропали, почув про них тільки коли вже почалась повна жесть — обстріли всім, чим є, літаки… Наприкінці березня батьки не витримали і просто під обстрілами пішли з міста пішки. Спустились до порту (тоді він ще був цілий у порівнянні з іншими будівлями) і постукали випадковим людям у приватний будинок біля пляжу Піщанка. Відчинили бабуся з дідусем, нагодували, напоїли, дали їм поспати…

Мама з татом переночували у них і наступного дня вирушили далі, щоб на виїзді з міста сісти на автобус і доїхати до Мангуша — смт у 20 кілометрах від Маріуполя. Там живуть мої бабуся, дідусь та тітка. Батьки сіли в безкоштовний автобус. По дорозі їх, звичайно, максимально обшмонали. У батька є татуювання — моє ім’я та змія — і «ДНРівці», що стояли на блокпосту, його конкретно заїбали, ставились доволі неповажно, грубіянили. 

У Мангуш батьки все-таки доїхали, оселились у маминої сестри. В порівнянні з Маріуполем, де люди пили воду з батарей, у Мангуші було комфортніше. Хоча, якщо будь-яку людину зараз туди відправити — вижити там дуже тяжко.

Тому я почав вмовляти їх виїхати. Дзвонив, пояснював, що жити там — теж саме, що жити у «ДНР»: немає ніяких умов, роботи — теж. Вже в Мангуші тато отримав поранення і був у ненайкращому стані. Здається, це сталось, коли він йшов із пакетом їжі, яку роздобув — сзаду прилетів снаряд, він впав, а потім, коли піднявся, від пакету лишилась тільки ручка. У Мангуші він знайшов лікарню, йому зробили операцію зовсім без наркозу — діставали осколки. 
 

Я тиснув на батьків, ми сварились, і 10 травня вони погодились поїхати з Мангуша. Допоміг їм матеріально, але до Європи вони виїжджали, на жаль, через Росію — з українськими паспортами, бо закордонних не мали. Спочатку вирушили в Крим, далі вже — в Росію.

Потім — до Естонії, Латвії і врешті — до Німеччини, де знаходяться досі. Намагаємось зробити їм закордонні паспорти, але поки через бюрократію не вдається.

Зараз я перебуваю в Києві, продовжую працювати і розвивати свій культурний блог. Харків серед усіх міст України подобається мені найбільше, але зараз сенсу туди повертатись немає, бо там занадто небезпечно. До того ж, сьогодні в місті залишилось дуже мало близьких людей. Думаю, в найближчі рік-два там не буде нормального життя. Далі теж невідомо, бо Харків знаходиться поблизу кордону з Росією. 

Якщо чесно, я ніколи не ідентифікував себе ні з яким місцем або містом. Тому, змінюючи місце проживання, почуваюсь нормально. Проблема не в зміні міста, а у війні, яка, сподіваюсь, скоро закінчиться.

Записав Міша Правильний
Фотографії — Владислав Євдокимов