Успішно скопійовано!

Ольга Черкашина
Підприємниця, активістка, волонтерка 

Маріуполь — Запоріжжя — Львів — Київ

Я з Маріуполя. До війни в мене був свій магазин жіночої білизни. З 2014 року, чесно кажучи, я вже звикла до воєнного стану в нашому місті. На початку лякалася, але минув рік-два-три і вже нібито і не звертала увагу на той гамір. Тобто почути постріли, сидячи на пляжі, для мене було нормально.  

Тому, коли 24 лютого 2022-го все почалось, воно не було для мене чимось надзвичайним. Я до останнього вірила, що все буде точнісінько як у 2014-му: зараз вибухи дуже близько, але тиждень-два — і все налагодиться. Навіть не припускала, що все набуде таких масштабів.

О дев’ятій ранку 24 лютого я вже була в нашому волонтерському штабі з тими ж волонтерами-патріотами, з якими двома днями раніше стояла в центрі міста з прапорами та кричалками «Маріуполь — це Україна». Так збиратися ми почали ще у 2014-му, тому 24-го наш спільний чат сягав сотні людей, з якими ми одразу вирішили щось робити. 

У штабі почали з перевірки медикаментів, що залишились ще з попередніх років нашої волонтерської діяльності. Хтось поїхав до тероборони з тим, що в нас є, хтось туди зателефонував із пропозицією чимось допомогти. Сіли плести для наших захисників маскувальні сітки. 

Через кілька днів стали допомагати також поліції та лікарням. Наш волонтерський хаб дуже швидко переріс у щось дуже масштабне та набув статусу центрального.

Незабаром у місті почалися проблеми з електрикою та водою, все частіше зникав зв’язок. Все ближче чулись постріли. 

Я мешкаю з мамою. Перші три дні ще могла їздити у штаб транспортом. Потім все зупинилось, почала туди ходити пішки, а надвечір так само повертатися. Від мого дому це десь хвилин 40. Моя мама сильно нервувала, бо зв’язок все частіше зникав, тому одного дня сказала: «Я з тобою хочу, тому що більше не можу вдома сидіти як на голках і чекати на тебе».

І ось ми вже разом з мамою їздили у штаб, ніби щодня грали в якусь моторошну комп'ютерну гру. Потрібно було добігти до пункту призначення, весь шлях уважно дивитись, де можна сховатись чи лягти. На деяких ділянках, у парках, треба було розуміти, під яким деревом впасти, щоб менш поранило, якщо туди щось прилетить. 

Спочатку ми йшли під звуки десь здалеку, потім вже авіація літала безпосередньо над нами. Уважно прислухались, аби зрозуміти, куди винищувач прямує і рахували: «Перший вибух — не в мене, окей. Стоїмо, чекаємо. Другий… біжимо!». Мали трохи часу добігти до якоїсь іншої схованки поки літак повернеться знов.
 

Так, це було дуже небезпечно, але те, що ми працювали у волонтерському хабі, насправді дуже рятувало нашу психіку, бо увесь день мозок був зайнятий. Спочатку потрібно було дістатися туди, зрозуміти, як це зробити найбезпечнішим шляхом. Коли приходиш, немає часу на відпочинок — всі чимось зайняті. Увечері треба добігти додому до комендантської години, якимось чином приготувати собі їжу і вже відключаєшся від втоми. Немає часу, щоб панікувати, аналізувати те, що відбувається навкруги, жаліти себе тощо. До того ж, завдяки штабу я мала інформацію про те, що коїться у місті. 

13 березня почали гатити зовсім поруч із нашим хабом. Мабуть, російські військові дізналися про нього, бо їхня авіація почала працювати занадто близько до нас, разбомбила школу неподалік. Усі разом вирішили, що краще йти звідси, бо щомиті можуть влучити в нас. 

У той день ми з мамою повернулись додому раніше. Саме тоді  влетіло у п’ятий поверх нашого будинку, але не розірвалось. У нас на третьому поверсі повилітали всі вікна, тому ми спустилися у підвал, пробули там тиждень. Готували на вулиці на кострі та як тільки щось летіло, ховалися в під’їзд. 

У середині березня, коли почались вуличні бої, стало нестерпно. Треба було щось шукати, аби їхати. Наш сусід, батько трьох дітей, мав машину та чекав на свою дружину, щоб поїхати. Вона працювала в лікарні на іншому кінці Маріуполя і вже два тижні не виходила на зв’язок. Вона взяла з собою на роботу дитину. Інші двоє залишилися з батьком. Він вирішив хоча б цих своїх дітей евакуювати. «Я зараз іду в гараж, — каже він нам, — Якщо автівка вціліла, в ній має бути бензин. Можете з вашою мамою поїхати з нами. Будьте готові за годину».

Сусід, двоє дітей, їхній собака, теща і я з мамою якось вмістилися в невелику автівку і поїхали з міста 20 березня, бо розуміли, що іншої можливості в нас не буде. 

Коли ми вибралися з Маріуполя, то вирішили, що потрібно діставатися Запоріжжя — найближчого підконтрольного українським військам пункту. Поки їхали, зупинялись кожні 300-500 метрів на десятках блокпостів — тобто з одного було видно той, що позаду. Російські солдати у нас весь час намагались щось знайти, що саме — важко сказати, але то було дуже виснажливо і психічно, і фізично. 

Переночували в Бердянську. Перший раз за місяць помилися. Звідти зранку поїхали і пізно ввечері дісталися Запоріжжя. Там нас зустріли волонтери, відвезли в дитсадок, нагодували: «Куди вам потрібно? На залізничний вокзал, автовокзал? Будь ласка, їжте, пийте!». Поводились з нами ніби з дітьми, по-справжньому, дуже щиро. 
 

До речі, у дружини сусіда та їхньої дитини також все добре закінчилось. Вона працювала у маріупольскій психіатричній лікарні, де були нормальні сховища. Жінка там перечекала і згодом змогла воз’єднатися зі своїм чоловіком та діточками у Дніпрі. 

Ми ж сама з мамою з Запоріжжя вирушили до Львова. Прожили там майже пів року, але зараз переїхали до Києва. Звісно, нічого проти Львова я не маю, але там нас зовсім не було  роботи. 

У Києві я планую залишити маму та поїхати за кордон щось спробувати, бо для мене наша перемога — це питання часу, який потрібно використати з користю. Нам усім вкрай потрібно дочекатись кінця війни нормальними людьми, а не з убитою психікою. Адже я не просто сподіваюся на перемогу, я впевнена у її невідворотності!

Мій дім — це найбезпечніше, затишне місце, куди хочеться повернутися, де б не я була. Де є моя родина. Це місце, де можна відновити сили. І свою локацію він не змінив, просто тимчасово недоступний.

Записала Альона Воробйова
Фотографії з особистого архіву Ольги Черкашиної