Руслан Кравцов
Студент Харківської державної академії дизайну і мистецтв (ХДАДМ)

Макіївка — Харків — Львів — Київ

Я народився і виріс у місті Макіївка на Донеччині, яке окуповане вже вісім років. Виїхав звідти коли міг самостійно це зробити — у 18 років, щоб вступати у Харків. Бо залишатися в місті, де народився, сил вже не було.

Переїхав у лютому 2020 року, в мене тоді не було ані паспорту, ані нормального атестата. Навіть українську мову не знав: з шостого класу її не викладали у школі. Всі близькі були проти: «Чому туди навчатися, чому не у нас або взагалі в інший бік?», тобто в Росію. Але все ж допомогли.

Мені зробили паспорт, зареєстрували у школі у Волновасі, щоб я закінчив екстерном три класи і отримав атестат. Всю весну провів за підготовкою до ЗНО. З українською мовою було дуже цікаво, бо на першому занятті проходили алфавіт. Я займався із вчителькою, яка ледве не єдина залишилася в Макіївці і могла навчати.

Коли прийшов час складати іспити, батьки привезли мене на блокпост. Там була дуже довга процедура. У першому вагончику перевіряють документи, у другому — роблять фоторобот, десять відбитків пальців, панораму долонь, питають, навіщо їдеш, куди, на скільки. Потім перший обшук речей, перевіряють телефон. Було весело, бо якийсь дід з автоматом взяв мій телефон і каже: «А де тут кнопки?». Потім ще прилетіло питання: «А що ти туди їдеш вступати? А коли ти наші ряди поповниш?».

Далі ще раз обшукують, ставлять печатку на талончику. Потім — ще обшук, після якого підходиш до віконечка, в ньому людина кудись дзвонить і ще раз питає, чи можна тебе випустити. Далі — сіра зона, нульовий блокпост: спочатку днрівський, потім — український. Там усіх теж перевіряють, але вже посмішки на обличчях у людей. І відчуття, ніби вдома.

Коли я нарешті приїхав у Харків, мене підвозив таксист по місту, розпитував, звідки приїхав, бо я як якийсь інопланетянин, нічого не знаю. Кажу, що з Макіївки, і все — всю поїздку мовчання. Лише один раз водій сказав: «Путін, звісно, підарас».

Люди цікаво реагують на мій паспорт, ніби в мене завжди з собою бомба. Починаються питання, а як давно переїхав, а чому? І коли перевіряють речі — наприклад, на вокзалі — роблять це більш ретельно, шукають подвійне дно. Це не ображає, просто весело: для людей я заздалегідь вже маю якісь погані наміри.

24 лютого я прокинувся в гуртожитку, почав збирати документи, навіть не відкриваючи очі. Прийшов мій друг Лев із Краматорська і одразу: «Руслан, почалося!». Було незрозуміло, чи це дійсно війна і чи буде вона продовжуватися або це одноразова акція.

Прокинувся один із моїх сусідів, питає: «Бомблять?». І перше, що він робить о пів на шостій ранку, — телефонує кудись і каже: «Добрий день, я хочу записатися». Як виявилося потім, він вступив чи то в ТРО, чи то добровольцем у ЗСУ. Це було вау.

Ми тим часом з усього гуртожитку зібралися в одну кімнату і думали, що робити. Всі дзвонять родичам, думаю: «І я подзвоню, розповім про свій день». Телефоную бабусі, і вона така: «Ти не хвилюйся, бо скоро Харків звільнять і все буде добре». Від кого звільнять, від мене? Мене трясе: як моя бабуся, яку я обожнюю, може таке взагалі сказати? У мами була така сама реакція.

У гуртожитку ми вирішили, що краще спуститися в підвал. Прийшли до комендантки спитати, чи можна його якось облаштувати. Вона на нас подивилася, як на божевільних: «А що, війна почалась?». Вже цієї ночі ми всі були в підвалі, разом із нею.

За два дні мій хлопець запропонував приїхати на Холодну гору, пересидіти в нього. Було дуже страшно їхати: відчуття, що нічого не відбувалося, але я сяду в таксі і прилетить прямо в мене. Все якось за секунду сталося: зібрав речі (ті ж, з якими переїжджав до Харкова), побіг до таксиста через величезні кучугури, десь бахало. По місту водій дуже гнав, бо на дорогах було пусто.

У підвалі на Холодній горі було досить затишно, ми просиділи там два тижні. Потім Львівська академія мистецтв запропонувала перевезти студентів ХДАДМ на один семестр у Львів, надати житло. Я для себе вирішив, що це хороша ідея, бо за два тижні в підвалі трошки глузд почав їхати.

У Львові підлаштовувався під життя, хоча на початку було важко. У гуртожитку академії, щоб заселити нас, довелося попросити частину їхніх студентів виселитися. Хтось поїхав додому, хтось — до Польщі. Їм все одно, а їхні батьки не розуміли, з якого дива там житиме хтось інший, якщо вони заплатили гроші. Але і допомоги було багато: люди в гуртожитку зробили свій секонд-хенд, віддавали свої речі. Хтось годував навіть. Це було приємно.

Коли знайомили з викладачами, було відчуття, що до нас ставилися з упередженням. Не те, щоб це погане ставлення, але були дивні висновки. Наприклад, нам казали: «А ви українську, напевно, і не знаєте». Багато людей, які вважають, як я, що це не проблема підлаштуватися, бо ми приїхали як сніг на голову. У мене в такі моменти прокидається нерозуміння, хочеться на зло говорити російською. Але потім заспокоюєшся, і все добре. Ми з друзями нещодавно були в Ужгороді, і якось так вийшло, що я чув або дуже сильний суржик, або російську. І за ці два дні не вистачало української мови. Стало дуже неприємно чути від когось російську.

Зараз почуваюся комфортно, хоча спочатку було незрозуміле відчуття. Багато думав про повернення в Харків. Але зрозумів, що не хочу ризикувати рукою, ногою, оком чи моральним станом просто з цікавості, як там місто. Взагалі досить легко їхав, бо нічого, що мене б там тримало, за півтора роки життя в місті не з’явилося. Весь той тимчасовий дім, який я знайшов, переїхав зі мною у Львів, тому для мене нічого не змінилося.

У серпні ми з хлопцем перебралися до Києва, бо вже не могли безкоштовно жити у Львові. У столиці житла більше і воно зараз дешевше. До того ж хотілося пожити у якомусь більш східному місті. Мені Київ трохи схожий на Донецьк, напевно тому що тут тополі всюди. А ще дуже подобається, що є Дніпро, велика вода.

Раніше, коли я жив у Харкові, не сумував за Донеччиною. Мені хотілося, щоб всі рідні звідти переїхали, і я міг забути, що вона існує, просто чорна діра на мапі. А зараз відчуваю, що дійсно дуже сумую і хочу вже побути вдома, хоча в мене там майже нікого не залишилося: тато, з яким ми не спілкуємося, і бабуся, з якою не говоримо про війну і політику.

Для мене стан окупованих з 2014 року територій дуже змішався з тими, які захопили зараз — наприклад, у Харківській області. Якщо раніше було відчуття, що неможливо це все повернути, то зараз бачу, що території повертають, все можливо. Тому хочу, щоб Україну вже звільнили повністю і я поїхав додому «Укрзалізницею».