Микита Деменков
спізасновник ГО Some People, порталу rap.ua та мережі хімчисток Sneaker Mate.

Харків — Київ — Харків — Дніпро

24 лютого в мене почалось з того, що з п’ятого разу мене розбудив друг та сказав, що почалася повномасштабна війна. Я відповів: «Братуха, дай мені п’ять хвилин, щоб зібратись з думками». Коли поклав слухавку, в мене почала тремтіти віконна рама, я відчув запах гару і зрозумів, що друг мене не розігрує.

Я почитав телеграм-пабліки, викурив 10 цигарок, набрав води, купив ліків в аптеці, зайшов в магазин. І, розуміючи, що там потрібно провести пів дня, щоб щось купити, поїхав до себе в офіс на Sneaker Mate. О десятій ранку ми всією командою та з нашими друзями-мейтами вже були в офісі — вирішували, що робити.

Перше, що я побачив в холі нашого офісу, — це «дитячий садок», всі приїхали з дітьми. В очах кожного — нерозуміння та неприйняття ситуації. Намагаєшся якось віджартовуватись, тримати себе в тонусі, а по твоїй вулиці в цей час їдуть танки. Проте погода була ясна — сонечко світило…

Частина нашої команди поїхала, але восьмеро людей залишилась жити в підвалі Sneaker Mate. Незабаром ми, як і всі, почали волонтерити — збирали через соціальні мережі гроші, щоб купити продукти та віднести їх людям у метро.

В Харкові лишились ті, хто прийняв для себе таке рішення. З нами сварились друзі, які поїхали, але ми вирішили так. В одних тут лишились близькі, для інших Харків — рідне місто, яке вони не хотіли кинути. Я відчував відповідальність за команду, яка залишилась, та хотів допомагати хоч чимось.

2 березня ми віднесли чергову гуманітарну допомогу до метро — там вже відбувалось пекло… Якщо війну і своє місце в ній ти вже прийняв, якось узгодив свою справу зі страхами, домовився зі своїм мозком, то метро — це історія, яка вишибає тебе з сідла. Люди втратили все — від домівок до сімей… З цим неможливо примиритись. В тебе був свій дім, своє життя, а зараз немає ані життя, ані дому, ані — і це для мене найстрашніше — розуміння майбутнього.

Я морально стійка людина, тому намагався просто працювати та допомагати, не звертаючи увагу на те, що відбувалось. Це виходило саме до 2 березня, коли в наш офіс у будівлі Палацу Праці влучила ракета. Зі своїм другом Славою я стояв на подвір’ї та записував відеозвернення, в якому звітував про отримані та витрачені кошти. Потім почув свист — за секунду у Палац Праці влучила ракета. Дві. Ми побігли у підвал, чому я не вимкнув запис відео на телефоні — не знаю.

Наступного дня цей запис був у всіх світових новинах — від Австралії до Сполучених Штатів (особливо цікаво було дивитись на себе по японському телебаченню). Відео та увага до нього допомогли нам створити великий волонтерський штаб. Але головне, що всі вижили. Тільки Слава зламав палець на руці — вибуховою хвилею винесло двері і його зачепило.

Мене умовляли поїхати з Харкова з першого дня, але я не міг. Мої батьки були в окупованому Куп’янську, команда жила в підвалі офісу, для мене та для моєї дружини Харків — то рідне місто. Раніше ми по роботі багато мандрували країною, місяцями жили в різних містах. І зараз, коли нарешті «осіли» в Харкові, — в нас це забрали. Злість була тоді неймовірна, до сьогодні вона нікуди не поділася.

В березні нам почали телефонувати знайомі і друзі, казали, що в Харкові буде ще важче. Нас було чотири хлопця і чотири дівчини. Ми поговорили спершу з хлопцями і вирішили лишатись. Думали відправити кудись дівчат. Коли розповіли їм про це, вони подивились на нас як на ідіотів і сказали: «Ми нікуди не поїдемо». Ми кажемо: «Ви розумієте, що вас можуть вбити, зґвалтувати і може відбутись так, що ми не зможемо допомогти». Вони спокійно кажуть: «Так». Дівчата наші дуже сильні. Дуже ними пишаюсь.

Ми поїхали з Харкова через 40 днів після початку повномасштабного вторгнення. Волонтерський штаб масштубувався, на мені було багато комунікацій, а вирішувати їх на місці ставало все важче. Я відвіз частину команди до Києва і залишився там, частина поїхала до Львова.

Перше, що було — це шок. Ти приїздиш до столиці, а вона живе. Контраст неймовірний — ніби ти навіть не на Марс, а кудись на Меркурій прилетів. Люди посміхаються, заклади працюють, сонце, двіж, дуже багато приїжджих. Спочатку важко було з цим співіснувати — дисонанс неймовірний. Але потім звик і прийшло розуміння того, як добре, коли люди можуть навіть під час війни жити нормальним життям. Не розумію тих, хто це засуджує (в тому «нормальному житті» в декого звичайно бувають перегиби, але я зараз не про них).

Я пожив декілька днів у Києві і… повернувся до Харкова. Не зміг не бути там — особливо через батьків в Куп’янську. Сварився з кожним із друзів. Намагався пояснити їм, чому повернувся. Казав навіть: «В Харкові дешевше — є де жити». А мені відповідали: «Старий, протези та похорони дорожче ніж знімати квартиру».

До Харкова з другом-колегою ми їхали у пустому вагоні, охочих повернутися тоді небагато було. Приїхали й зрозуміли, що з’явились якісь нові звуки (до ПВО та прильотів вже звикли раніше, а тут ще щось додалось), а обстріли стали частішими. Ми працювали, продовжували волонтерську діяльність. Але через деякий час я вирішив все ж таки лишитись у більш безпечному місці. Головна з причин — моя дружина Юля, вона без мене не поїхала б ніколи. Ну і кіт — йому теж потрібно було заспокоїтись.

Ми вирушили до Дніпра, де є один із наших офісів. Квартиру знайшли через знайомих майже одразу. Переїзд не був важким, живемо нормально, продовжуємо працювати.

Я багато подорожував у мирний час, звик міняти міста та квартири. Але хочу робити це за своєю волею, а не тому, що моє рідне місто обстрілюють загарбники. Це мій головний дискомфорт. Зазвичай я переїжджаю з одного міста в інше тому, що працюю, роблю внесок в культуру своєї країни, займаюсь творенням, а не тому, що мій дім зруйнований.

До 24 лютого, де б ми не були, моя дружина завжди хотіла повернутись до Харкова. Ми самі з Куп’янська, але Харків — то справжній дім, особливо для неї. Зараз у нас цю можливість відняли і ми дуже чекаємо моменту, коли повернемось, відбудуємо зруйнований офіс і почнемо жити звичним харківським життям.