Ольга Маклякова
Засновниця та режисерка театра-студії «Старт-Арт»

Харків — Чернівці

Я народилася в Луганській області у смт Новопсков. Зараз там в окупації залишаються мої рідні. Вони нікуди поки що не виїжджають, сподіваються на краще. Сама я до Харкова переїхала у 1993 році, щоб вступити до Академії культури і залишитись в цьому місті назавжди.

Щороку в лютому в нашій дитячій театральній студії проходить музично-поетичний вечір за участю дітей старшого віку та батьків. Цього разу він був особливий — звучали вірші й пісні лише українською мовою, наших сучасний авторів. Напередодні йшла активна підготовка, потім після цього заходу я розбирала декорації, реквізит, у мене не було часу ні з ким зустрічалася.

Мені подзвонила подруга з Києва: «Ти зібрала валізку?». «Навіщо?» — запитала я здивовано. «Треба про всяк випадок», — відповідала вона. Вахтер Центру культури підтвердила, що незабаром можливо розпочнеться війна. Було 14 лютого, День Закоханих. Ми з моїми маленькими янголятками вітали всіх зі святом та раптом мені ось таке повідомили. Я не дуже активна в соцмережах, тому навіть не здогадувалась, які тривожні новини охопили наше суспільство.

Наступні дні всі говорили про можливу війну, але ніхто особливо в це не вірив. В середу, 23 лютого у нас ще була репетиція. Діти приколювалися, що вже оголошено військове становище з комендантською годиною о восьмій вечора, тож їх не будуть затримувати після занять.

Та 24 лютого десь о пів шостого я прокинулася від вибухів. Почали писати батьки дітей із театру, всі ділилися інформацією, у кого яка була. Та лише коли мені зателефонував мій син, кажучи, що їде до мене з речами, я зрозуміла, що потрібно складати валізу, що почалася війна.

Сирени не було в перший день, але постійно було чути вибухи. Ніхто нічого не розумів, тож ми просто рушили за людьми до метро. Там ми відчували себе трішечки захищеними.

Спочатку всі сиділи по вагонах, і спали першу ніч так. В метро були люди з нашого будинку, мої сусіди, з якими я ніколи в житті не перетиналася, не була до цього знайома, бо в мене нетиповий робочий графік, як у всіх. Перші дні я весь час плакала, було дуже зворушливо все, що відбувалося навкруги: як допомагали літнім людям, заспокоювали дітей, як ділилися їжею. Собаки та кішки відчували все те, що і люди. Всі тулилися один до одного.

Потім людей почало прибувати все більше. Багато під’їжджало машинами з інших районів. У вагонах лишилися тільки батьки з дітьми, всіх інших попросили розміщатися на платформі. Було холодно, щодня я приносила з дому каримати, ковдри, подушки. Магазини поруч поступово спорожніли. Дома залишилась тільки вода.

Якщо перші дні в метро я дивувалась повсюдній людяності, то через тиждень було вже дуже сумно дивитись на те, як люди ставали все більш агресивними. Серед них було багато тих, які навмисно провокували цю напругу. Я навіть у собі стала помічати зміни, бо ця агресія вже панувала у повітрі. Перестала спати вночі, почала спостерігати за всіма: хто куди переміщується, хто з ким розмовляє, розуміючи, що стаю геть такою ж підозрілою, як усі інші. В моїй уяві ми прожили там не менше ніж місяць, хоча насправді — лише тиждень.

Мої куми, які нещодавно збудували будинок у Харківській області, щодня писали мені: «Чого ви там сидите? Їдьте до нас!». Тож коли я відчула негативні зміни в собі, син хворів, це спонукало мене до рішучих дій. Почали шукати таксі, яке було неможливо знайти того часу, бо всі намагалися добратися до вокзалу.

Водій, який погодився вивезти нас у передмістя, попередив, що спочатку має забрати людей з Салтівки, щоб ми чекали. Тож ми сиділи та чекали його до останнього. Тими днями комендантська година починалася о четвертій, їхати треба було півтори години, а доїхали вдвічі скоріше, за пів години до початку комендантської.

Наш водій виявився напрочуд безстрашним. Виїжджали ми в той день, коли бомбили центр: «У дзеркалі заднього виду винищувач, — сказав він нам. — Якщо зараз почуєте якийсь звук, вистрибуйте з машини та лягайте на землю».

Після цієї фрази, я не могла вже поворухнутися, навіть не дихала. Мені здається, що дихати я почала лише коли ми виїхали за місто. Але то було не все. Коли ми дісталися великої черги на блокпосту з міста, несподівано всі різко побігли до ярку понад дорогою. Ми зрозуміли, що щось страшне відбувається. Наш водій, не зупиняючись, сказав, що головне — переїхати міст. І дав газу. Лише коли ми дісталися до місця призначення, я змогла плакати та говорити.

У кумів у Валківському районі ми відпочили два чи три дні. В будинку було тепло, затишно, близькі люди і нас було шестеро — на відміну від холодного метро, де переховувалися тисячі. Проте там ми не могли довго залишатися, ми вирішили їхати далі.

Потім були Полтава, Кременчук, Хмельницький. Та коли приїхали до Чернівців, я собі сказала, що далі вже не можу бігти. Тим більш, що в цьому місті вже знаходилася моя подруга з Києва, яка приїхала раніше і наполегливо кликала до себе.

Нам одразу попався дуже класний господар квартири, що ми винайняли — саксофоніст та колишній директор ДК. Я одразу відчула своїх. Він коли приходить до нас, каже: «Де тут наші? Чим наші займаються?». Тобто вже став нам ніби родич.

Перше, що я змогла зробити, мабуть, психологічно було потрібно, — це почала ремонт будинку в якому наймаємо квартиру. Австрійська старенька будівля, з затишним двориком і з ластівками на стелі. Спочатку поштукатурила, потім заґрунтувала і пофарбувала. Сусіди думали, що я в цьому спеціаліст, але до цього я тільки реставрувала декорації. Я повинна була віддячити будиночку за те, що дав нам притулок.

Нещодавно я була в Харкові. Там зрозуміла, що, на жаль, ще не готова повертатися назад. Тільки спустилася сходами метро, сіла в потяг, зразу згадала обличчя тих, хто сидів, спав, жив в цьому метро в лютому. Дивилася на сірі неприкрашеною рекламою стелі, на обличчя людей, там нічого не було, лише війна…

Тому ні, я не планую поки що повертатися додому, надто ще боляче. Зараз працювати можна насправді лише волонтером, допомагаючи чим можеш. Все інше поки що буде зайве, надто недоречне і невчасне.