Богдан Волинський
Архітектор, засновник дитячої школи архітектури dash! у Харкові

Харків — Ріпинці — Івано-Франківськ — військова служба

Раніше я не жив довше місяця десь, окрім Харкова. Тут народилися мої батьки, бабусі й дідусі — з містом ми дуже близько пов’язані. 

В ніч з 23 на 24 лютого мені погано спалося. Мав прокинутися рано на експрес до Києва, щоб там зробити довідку для півмарафону в Парижі. Здається, він мав відбутися в березні. Це планувалося як моя відпустка. 

І от з цими думками я прокинувся о п’ятій ранку. Почув, що щось бахкає, подумав: «Дивно». Зрозуміло, що це війна, а що робити — невідомо. В такому стані ступору провів деякий час. І вже зрозумів, що нікуди не їду, поснідав бутербродом, що приготував у дорогу. Прекрасний був бутерброд. 

Близько десятої вийшов на вулицю. Почав шукати воду — не знайшов. Бабуся, яку зустрів на вулиці, сказала: «От ще в тому магазинчику може бути вода». Приходжу туди, вона — за мною. Згодом стало зрозуміло, що цієї води мало. У мене дві пляшки, у неї — теж. Я її пропустив, вона собі набрала одну, а другу розділила зі мною. Так мило вийшло, що всі відчули людяність, підтримку. 

Хотів приєднатися до тероборони, але мене не взяли. Моя мама живе на Салтівці, на четвертий чи п’ятий день там відключили електрику, вона вимикала телефон на ніч, щоб не сів. Але я не знав коли точно вона має передзвонити і хвилювався. Приблизно тоді ж до мене приїхав брат. В цей день був «приліт» біля будинку, де вони з друзями ночували. Я зрозумів, що небезпека реальна. 

Рішення поїхати з Харкова прийняв десь на дев’ятий день. Якось стояв години три в черзі в супермаркеті, відчув, що тут зайвий, що мені треба вивозити маму, мою дівчину Аню (тепер уже — дружину) та її молодшу сестру. 

Вчотирьох ми сіли в маленьку машину, яку мені позичив тато, Suzuki Jimny. Куди їхати, не знали. Просто рухалися вперед. Їхали двома машинами, на другій — мій батько зі своєю сім’єю. Він — досвідчений водій, а я отримав права минулого літа, один раз після цього їздив без інструктора. 

В один із днів ми застрягли в Умані, бо не було бензину. Далі потрапили в затор і стояли сім годин. В якийсь момент збились з маршруту, заїхали в поле, ледь в яму не вскочили. А це ніч, поле, там інтернету немає, тільки телефонний зв’язок. 

Зранку я з‘ясував, що вночі пробив колесо, навчився його міняти. Нарешті тато мені показав, до цього він ніколи не займався таким вихованням. Після цієї подорожі навчився і водити, і колеса міняти, і накачувати їх. Розібрався з такими питаннями у свої-то 30 років!

В результаті дорога зайняла три доби. Траплялися приємні люди, приймали нас, годували. Ми намагалися віддячити, заплатити. Проте, навіть, в якомусь глуховатому селі люди сказали, що це все від щирого серця, тому і грошей не треба. 

У Ані були родичі, які випадково знайшли собі житло в селі на Хмельниччині. Вони зустріли діда, який запропонував пожити в його будинку. Ми теж приїхали туди, ще дві кімнати були вільні. Так деякий час пожили у Ріпинцях — селі неподалік Кам’янця-Подільського.

Згодом відправив маму в Австрію, потім туди ж — дівчину з її сестрою. Роздумував, що робити далі, подався в Івано-Франківськ. Там є мої друзі, організація MetaLab, теж архітектори. На той момент вони займалися проєктом «Ко-Хати» з відновлення старого  житла для переселенців.

Дівчата з MetaLab прийняли мене у себе вдома. Віддали свої квартири переселенцям, а самі з’їхалися в одну. Десь місяць ми отак прожили. Щодня прокидались, снідали, їхали на будівництво, після вечері лягали спати. 

Через місяць я зрозумів, що стосунки на відстані досить складні. Моя дівчина проявила ініціативу, на свій день народження приїхала у Франківськ і вирішила залишитися. Ми ще якийсь час пожили зі знайомою, але згодом стали облаштовуватися удвох. 

Я продовжував займатися «Ко-Хатами». Ми почали з роботи руками, потім з’явилися волонтери, треба було вже їх організовувати. Так і пролетіли три місяці у Франківську. Звичайно, я відчував себе позбавленим дому, хоча і жив у друзів, які дуже тепло прийняли. Відчуття, що ти бездомний, залишається з тобою. 

Нам з дівчиною було дуже складно знайти житло. Пропозицій мало і всі — неймовірно дорогі. З упередженим ставленням до переселенців я особисто не стикався, але чув у розмовах претензії до людей зі сходу — мовляв, вони нічого не роблять, сидять у кафе. Мені було неприємно за слобожанців, адже я ідентифікую себе з ними. Думаю, це скоріше фонові розмови від того, що нікуди виміщати емоції.

З адаптацією до нової реальності вийшла цікава історія. В Івано-Франківськ переїхали дівчата з харківського кафе Pakufuda і пекарні Пухкé, робили тут свою випічку. Я дуже чекав ці булочки і коли побачив їх, цей запах і смак пробудили спогади. В мене виступили сльози, коли я відкусив шматочок. Якийсь час просто не міг їсти.

У моєму середовищі не так багато людей, які вирішили служити. І переважно серед знайомих були розмови про те, як не піти. Я теж автоматично почав думати, що нікому нічого не винен, краще тут допомагати людям. Але потім зрозумів, що ми займатимемося гуманітаркою рівно стільки, скільки триватиме війна. Щоб зараз робити щось з цією війною, треба йти у ЗСУ і впливати на причини, а не на наслідки. 

Десь місяць витратив на походи у військкомат, бо мене відправляли туди-сюди. Коли все пройшов, спитав, чи я там потрібен. Мені сказали: «Кожен, хто приходить служити свідомо, потрібен». Я поки зустрів нуль людей, які б потрапили на службу насильно. Хтось сам пішов, когось запросили, але такого, щоб забирали проти їхньої волі, я не чув. Всі, з ким тут зустрівся, добровільно вирішили захищати країну. 

В ті дні, коли я тільки їздив з військкомату у частину, прилетіло до моєї харківської квартири, пізніше — і в студію dash! Там повиносило вікна, позалітали якісь уламки. Я не до кінця знаю, які там руйнування, але сподіваюся, що бібліотека не постраждала. Також в музеї в Сковородинівці було дерев‘яне панно — робота мого дідуся. На жаль воно не пережило обстріли. А це одна з небагатьох його робіт яка збереглася в експозиції у публічному просторі. Ці «прильоти» в місця, які безпосередньо зі мною пов’язані, — теж важлива річ. Проте не така, як життя людей, які забрала ця війна. І цей тероризм, історія в Оленівці. Злочини росіян — ще одна причина, чому я вирішив піти в армію.

Поки я був у Франківську, в харківському видавництві IST Publishing вийшла друком книжка, яка була написана у співавторстві з Олегом Дроздовим, «Розмови про архітектуру». Коли ми у Львові робили презентацію, я почувався не суперкомфортно, бо це була перша велика публічна подія за довгий час після карантину і початку повномасштабного вторгнення. Мені стало не по собі, що я тут презентую книжку, поки люди воюють. Напевно, почав про щось задумуватись. 

Планував ще випустити збірку віршів, але вона відправилася у типографію вже коли я пішов у ЗСУ. Називається «Домашня робота», в якомусь сенсі — про роботу над собою. Одна з ключових думок у збірці, яку я для себе виніс і якою хотів поділитися: бути дорослим — це про те, щоб приймати рішення і потім їх триматися. Служба у ЗСУ для мене — підтвердження цих думок. Це про здатність робити вибір. І я його для себе зробив. 

Ще одне моє важливе рішення під час повномасштабної війни — одруження. Ми з моєю дівчиною Анею почали зустрічатися незадовго до вторгнення. Але по тому, як ми діяли у критичних ситуаціях, зрозуміли, що нам добре разом. На війні день за три рахується, чи не так? 

Коли всі розкидані по країні чи світу, вся країна і весь світ стають твоїм домом. Або він ніде, якщо ці точки, де ти можеш зустріти когось знайомого, далеко. Для мене дім — це люди: рідні, близькі, випадкові знайомі. І бути з дружиною, де б ми не зустрічалися.

Мені весь час здавалося, що я громадянин світу, але кілька років тому зрозумів, що насправді дуже прив’язаний до Харкова. Нещодавно я випустив вірш, присвячений місту. Він закінчується словами: «Уже це не місце, але ідея». Бо Харків — це люди, які його наповнюють. Вони утворюють Харків, навіть якщо зараз не в ньому.  

Записала Софія Панасюк
Фотографії — з особистого архіву Богдана