Анна Маяковська
Майстриня пірсингу та татуювальниця

Вуглегірськ — Харків — Хемніц (Німеччина) — Харків

Я з Донецької області, містечка Вуглегірськ, що між Дебальцево та Єнакієво. Це мій другий переїзд через війну. Вперше виїхала у травні 2014 року. Тоді вже були заворушки. 

Мала робити в Харкові паспорт. Мені було 16. Та залишилася на вісім років. Повернутися назад у Вуглегірськ вже не могла. Тоді підірвали залізничне сполучення. На той час у моєму рідному містечку ще не було так небезпечно, як стало у лютому 2015-го, коли був котел. Та залишатися і вчитися там я вже не могла. Почала обирати освітні заклади в Харкові. 

Тоді я була підлітком. А у підлітків загалом інстинкт самозбереження відсутній. Тому для мене цей переїзд не був болісним. Все сприймалося як пригода. Наче зміна міста й не була вимушеною. Насправді я мріяла жити в Харкові. Мама та бабуся лишилися вдома. 

У повномасштабну ж війну я не вірила. Перед 24 лютим у мене стало менше клієнтів. Але я пов'язувала це з тим, що люди просто тривожаться. Коли 24-го все почалося, я міцно спала. Мене розбудив дзвінок подруги, з якою ми багато років взагалі не спілкувалися. 

І я подумала, що вона, певно, збожеволіла. Кричала: «Аню, війна почалася, бомблять!». Вона з Рогані і мені було чутно у слухавці, як там бахає. Я сама мешкала на Одеській. У мене тоді гостювали мама та бабуся. І от я чую ці вибухи у слухавці. У мене почалася паніка. Я ходила туди-сюди, не могла ніяк заспокоїтися. Пішла будити маму, бабусю. А мама така спокійна. Зазвичай, вона більше нервує. 

Тоді здавалося, що все закінчиться швидко. Що все це не серйозно. Але флешбеки з Донецька були. Щоправда, моя пам'ять підтерла те, що було вісім років тому. Тоді було не так страшно, як зараз, у дорослому віці. 24 лютого 2022 року в Харкові мені було страшно, як ніколи в житті
 

Я виїхала з Харкова лише за місяць після початку повномасштабної війни. 27 березня. Мені запропонували роботу. І я зрозуміла, що більше користі зможу принести, якщо буду працювати та матиму, що донатити. До того ж, у місті стало дуже гучно. Вибухи були постійно. 

Ми їхали з начальницею евакуаційним поїздом на Львів. У день мого виїзду ситуація в Харкові стала ще більш напруженою. Але навіть попри це я все одно була за крок від того, щоб передумати їхати. Ще трошки — і лишилася б. Пам'ятаю, як сиділа на кухні, їла відбивні та плакала. Вони мені не лізли. Бабуся каже: «Аню, їж!». А я їй крізь сльози: «Нікуди не поїду!».

Ми вийшли з мамою з валізою на вулицю. І почало дуже сильно гатити. Земля дрижала. Ми тричі заходили назад, в дім. Начальниця з переляку проїхала мій дім. Ледь мене знайшли. Хоча не раз у мене були. Паніка. 

Попрощалася з мамою. Їхали мостом, все трусилося. Тоді думала: «А що, як він зараз просто впаде, цей міст, і я нікуди не доїду?». Ця 15-хвилинна поїздка через міст здавалася вічністю. 
  
Коли сіли у потяг, почали ридати. Там, здається, всі у потязі плакали. Ти просто розумієш, що їдеш, зі свого додому. І все. Невідомо, що далі. Невідомо, що буде завтра. Або через хвилину. 

На під'їзді до кожного міста нас переслідувала повітряна тривога. Я пам'ятаю, як почули вибухи у Києві, а ми тоді вийшли на перон покурити. Коли виїжджали з Київської області, вирішила подивитися у вікно. Повертаю голову ліворуч, а там біля блокпосту лежать трупи. І не зрозуміло, це цивільні, чи хто. Дивлюся праворуч, а там у вікні пожежа, горить нафтопереробний завод. Це була найстрашніша та найскладніша моя подорож. 

У Німеччині все дуже складно. Принаймні, в порівнянні з Україною. Тут довгі черги — через бумажки. Навіть гроші не можеш просто закинути через термінал. Треба йти в банк, потім через три дні тобі ті гроші закинуть. 

Є відчуття провини за те, що я безпеці. Воно переслідує. Наче я зрадниця, що втекла з міста. Туди, де не стріляють. Але мені б хотілося, аби ми всі, хто виїхав з-під обстрілів, не звинувачували себе. 

Працюю тут тату-майстринею. Пірсингами займаюся менше. Роблю це як майстер на дому. Бо я не оформлювалась як ВПО. Мені вже однієї довідки вистачає, тої, що після переїзду з Донецької області маю. Залишатися тут не планую. 

Тут ніхто не ставиться до мене погано. Ніхто не тикає, що біженка. Ну, був один чувак в кав'ярні. Але, здається, він просто несповна розуму. З тих, які загалом всім незадоволені. 

Цей переїзд кардинально відрізняється від того, який був вісім років тому. Так, я сумую за Донеччиною, бо 16 років там прожила, як не крути. Але тоді я була підлітком й все сприймалося не так. 
 

За вісім років я жодного разу не їздила в Донецьку область. Для мене Донеччина була домом, доки там була Україна. Повернуся туди тоді, коли це знову буде підконтрольна Україні територія. Інакше не хочу. 

Коли мама їздила до Вуглегірська, я просила її зробити фото тих місць, де я виросла, де провела своє дитинство. Є ностальгія та теплі спогади. Але вже давно мій дім — це Харків. У цьому місті є свобода і мої люди. 

Зараз мені болить за Харків. Це надзвичайно особливе для мене місто. І тусовочне, і водночас спокійне. Місто балансу. Дуже не вистачає своїх людей. Якби можна було взяти їх з Харкова і перенести сюди, здається, було б трошки легше. Але все одно було б не те. 

Дехто з моїх вже повернувся до Харкова. Мама та бабуся щодня мені дзвонять, пишуть. Вони не дуже раді, що я планую повертатися. Бо досі небезпечно. Але в будь-якому випадку я повернуся. Зараз це моя мета номер один. 

Записала Лєра Меренкова
Фотографії — з особистого архіву Анни