Луїза Рижкова
Маркетологиня, підприємниця

Харків — Горішні Плавні — Кременчук

Я корінна харків'янка — народилася в Харкові, навчалася, зробила кар'єру. Та мій чоловік Андрій з Донецької області. Ми з ним познайомилися у 2014 році, коли він переїхав з Донецька до Харкова разом із фірмою, в якій працював. Андрій родом з села Новотроїцьке, що зовсім поруч з Волновахою. І хоча ця територія після 2014 року залишалась українською, в той рік він та його рідня пережили страшне. Чесно кажучи, я тільки зараз зрозуміла, що вони пережили.

Ми з чоловіком однолітки — нам виповнилось по 33 роки. До війни ми досить довго робили кар'єру: я очолювала відділи маркетингу великих мереж рітейлу, чоловік також працював у крупних компаніях, до того ж, два роки тому ми заснували сімейний бізнес. Отже поява дитини нами постійно відкладалась. Але я вдячна Богу, що ми встигли виносити та народити дитину до повномасштабної війни. В мене зараз постійні флешбеки, бо торік в мене була найщасливіша вагітність, я чудово себе почувала та очікувала на бажанішу подію у своєму житті. Наприкінці листопада я народила сина і, власне, ми всі разом прожили невимовно щасливо рівно до 24 лютого.

Щодо часу напередодні війни, скажу чесно, через новонародженого я випала взагалі. Чоловік слідкував за новинами, але мене намагався не турбувати. Лише пам'ятаю, як 16 лютого мій найкращий друг Діма написав, що буде війна і я йому вкрай емоційно відповіла: «Ти що? Яка війна?». Тобто в мене була реакція, як у більшості людей: шок та заперечення.

Та я чітко пам'ятаю 24 лютого. Як прокидаюсь о 5 ранку від вибухів, як чоловік нашвидкоруч одягається і каже: «Я поїхав на заправку». Після пережитого 2014-го він знав, що бензин — це перше, що закінчиться. Того ранку Андрій зміг заправити повний бак і завдяки цьому на початку березня ми змогли поїхати, бо на той момент в Харкові бензину вже взагалі не було.

Наше перше рішення було поїхати, але коли ми побачили в новинах, що російські танки увійшли зі сторони Циркунів, то вирішили залишитись у Харкові, не ризикуючи потрапити у можливу пастку за містом. Тому першого дня ми пішли в метро, висиділи лише кілька годин, бо зрозуміли, що це взагалі неможливо з тримісячною дитиною на руках.

Дивовижним чином, завдяки добрій знайомій на зв’язку зі мною опинилась жінка з підвалом поруч із нашим будинком. Те приміщення, обладнане як професійна кухня, виявилось для нас, молодих батьків з малечею та з лабрадором, справжнім «бункером»: безпечним, доволі зручним, з двома виходами та великим запасом продуктів.

Проте вже на п'ятий день ми з чоловіком почали розмови про від'їзд. Головна причина — електроживлення нашого «бункера». У нас було багато їжі, своя фільтрована вода, але в мене ще після пологів не було свого молока, щоб годувати грудьми сина, а для приготування суміші завжди потрібна гаряча вода і стерилізація. Ми розуміли, що як тільки кудись потрапить ракета і переб'є електроживлення, ми не зможемо нагодувати дитину.

Інша важлива причина — машина. Бо в ті дні почало прилітати якраз на Ботанічний сад, в 100 метрах від нас. Андрій хвилювався, що якщо пошкодить машину, ми просто залишимось заручниками міста. До речі, машину ми берегли ніби зіницю ока, бо чоловік часто повторював, що «це наш квиток в інше життя». Та останньою краплею став момент, коли прилетіло 1 березня на площу Свободи. Після цього сильного вибуху в центрі я вже впевнено промовила: «Їдемо сьогодні!».

Ми вирішили стартувати, але не знали куди, вагалися. На захід — одразу ні, бо дикі пробки. Плюс дорога туди займає стільки часу, що з маленькою дитиною це просто неможливо. Тому ми обрали Горішні Плавні — місто під Кременчуком. Свідомо уникали великих міст, щоб уберегти дитину, бо будь-яке велике місто — це виробництва, мости, великі інфраструктури. Туди ворог стрілятиме 100%. Тому обрали невелике містечко.

Що вдарило боляче — це відчуття біженства. У тебе був дім, було рідне місто, було життя, в якому ти чогось досяг. А зараз ти ніхто. Біжиш у соціальні служби і просиш: «Допоможіть, мені ніде жити». Тобто ми їдемо з новонародженим сином, і розуміємо, що є ймовірність, що ми ночуватимемо в полі. Тому що все зайняте. Дзвониш усім цим маклерам, ріелторам, нічого немає. А коли ще чують про собаку... Це мене теж дуже поранило: ти біженець, на тебе ніхто не зважає і в тебе ще й собака. А мій собака — то моя перша дитина. Ми сміємося з Андрієм, що в нас є один шкіряний син та один волохатий, бо любимо його нереально. І коли ти чуєш від людей, що «з собакою — ні», це вбиває.

Але нам знову дуже пощастило. Завдяки нашому синові Давиду. Бо в соціальну службу прийшла сім'я, в якої була порожня дача під Горішніми Плавнями, вони були готові її надати саме родині з маленькою дитиною. То був невеликий дім з абсолютно свіжим ремонтом та бойлером, що особливо важливо по догляду за дитиною. Чудова сім'я, вони нам дуже допомогли, миттєво повністю організували наш побут. Що зворушило мене найбільше: першого дня, коли ми дуже втомлені в'їхали, господар будинку привіз нам домашню їжу — гарячий суп, гречку з олією, якесь м'ясо.

У цьому місці ми прожили три з половиною місяці — всю весну та частину червня. Але почуття біженства, відірваності від дому та цієї діри в серці нікуди не поділося. Тобто в мене дитина в безпеці, чоловік поряд, собака теж, машина вціліла, все добре. Але ти постійно пам’ятаєш, що це не твій дім. Що тебе будь-якої миті можуть виселити.

Саме так і трапилось 22 травня, коли до нас зайшла господиня зі словами: «Вибачте, але на літо ми будинок надати не можемо». Тож ми почали шукати квартиру та вирішили переїжджати до Кременчука. Попри те, що тут нафтопереробний завод, який періодично бомбардують.

До речі, той приліт, який був по ТЦ у Кременчуці, відбувся через два тижні після переїзду недалеко від нової оселі. Але мій чоловік, логік та прагматик, цілеспрямовано обрав Кременчук, сказав: «Це центральна Україна, російська піхота сюди не дійде, бо їм для цього треба подолати занадто багато міст. А якщо говорити про ракетні удари, то Кременчук — маленьке місто, його не обстрілюватимуть, як Харків або Київ».

Я намагаюся ні на що не скаржитися. В мене є подруги, які зараз вагітні, їм треба ось-ось народжувати — це набагато складніше, ніж було мені. Я встигла щасливо виносити дитину, народити в нормальних умовах, а не під вибухами. Завдяки дитині нам дістався «бункер» та пізніше — дача із чудовими умовами.

Але от саме дитина змінює твоє мислення. І я розумію, що в Харків, який я безмірно люблю, без якого не можу уявити своє життя, бо прожила там 33 роки, зараз не можу повернутись. Бо ростити дитину за 30 кілометрів від агресора, який у будь-який момент може почати бомбардувати, неприйнятно. Тому ми вже морально підготувалися, що можемо залишитись у Кременчуці на рік, а може і на два. Бо Харків, на жаль, прифронтове місто.