Успішно скопійовано!

Ілля Будко
Музикант, учасник гурту «Мальчик Паж», вчитель музики. Втратив роботу через війну, навчається ІТ

Харків — Горішні Плавні — Львів

24 лютого о п’ятій ранку мені подзвонила сестра, вона була у Львові з маленьким сином та чоловіком, поїхали погуляти. Каже: «У вас тут війна». Я такий: «Шо?». Якось не повірив, я ж такий був аполітичний… Ну, все змінилося за цей час. Заходжу до батьків, кажу: «Шо, війна там, кажуть?». Вони такі: «Ну окей». І якось дуже спокійно лежали, на чілі. А я: «Ви шо? Давайте щось робити!».

У Харкові у нас поруч із домом церква, хвилин 15 через ліс йти. І ми тиждень жили там. Поряд знаходиться авіаційний завод, який дуже бомбили. У церкві ховалися люди різного віку, думаю, приблизно 150 осіб: побули один день, поїхали, інші заїхали. 

Нас було четверо: мама, тато, я, моя сестра молодша. Ми брали з собою до церкви музичні інструменти: у батька була гітара, і я перший час ще грав на кахоні. Але потім там були бабусі, які лякались, бо він звучав як вибухи, тому — тільки гітарка.
 

Батькові чотири роки тому діагноз поставили, рак сліпої кішки. Він продовжував хіміотерапію проходити, коли почалося, і йому було важко… Прикинь, ти дихаєш постійно землею в підвалі, ще й хіміотерапію проходиш, ще й не дуже багато їжі, а ти і так вагу втрачаєш. Але він цілий день грав на гітарі, молився. Він всі ці чотири роки ще й нас мотивує бути на позитиві.

Ми були в церкві, доки не було прямого попадання у двір. Тоді пастор подзвонив і сказав: «Евакуюйтесь»

Моя старша сестра Настя казала: «Їдьте хоча б до бабусі, в Горішні Плавні». Вона з чоловіком та сином поїхала до Польщі, потім — до Канади, бо чоловік канадець за громадянством. Він ще до війни говорив: «Коли ми поїдемо в Канаду, коли поїдемо в Канаду?». А я ненавидів його за це — у нас група з сестрою, племінника я обожнюю. Не уявляв, як буду без них жити.

Я не відразу зрозумів, що відбувається. Питав маму: «Коли це скінчиться, Настя повернеться в Україну чи ми до неї до Польщі поїдемо?». А мама каже: «Та вона вже сюди не повернеться». І я сидів, ревунькав: дійшло, по ходу.

Місяць ми були в Горішніх Плавнях. Від’їлися там, бо перший тиждень війни якісь були крихти — адже людей багато дуже. Пам’ятаю, для дітей якось роздобули печенюхи, і перепало мені. Я дивився на цей маленький шматочок, і мене так накрило: сидів, ревів від почуття вдячності, що живий, що якась крошка є.

Ми хотіли бути корисними. Просто жрати, срати, на шиї в бабусі сидіти — ну таке. Батько теж втратив роботу через війну, і ми шукали якісь вакансії, хоча б ковбасу продавати, але такого не було. Ти ходиш і бачиш, як все закривається, всі від’їжджають.

Через пів місяця мені прийшла ідея зробити пісню на вірші Василя Симоненка «Лебеді материнства». Я такого не робив раніше: щоб не від себе текст, а на вірші музику написати. Розумів, що ми не зможемо записати в Горішніх, там нема студій музичних.

Взагалі думав: «Ну, коли війна закінчиться, тоді запишемо». Я ж думав, як Арестович казав, що можна буде вже повертатися через місяць додому. До останнього вважав, що повернусь до Харкова, з колишнім звукорежисером зробимо трек, як звикли за всі ці роки. 

Але батько сказав: «Що ти, давай, піднімай сраку, давай їхати на Західну Україну, робити пісню». Мене дуже дратувало на той момент: куди їхати? Я хочу як раніше! А в дусі (від слова «дух») відчуваю, що треба їхати. Це про те, коли чуєш голос Ісуса у серці, який тебе кличе діяти. Фізично не хочеш спочатку, а духовно розумієш, що треба діяти, і тоді тіло вже підлаштовується під дух.

Я вперше приїхав до Львова. Тут така прикольна архітектура. В Харкові бачиш якусь будівлю, смакуєш, а у Львові — прямо концентрат, готика і графіті, як я люблю. Кліпи робити взагалі кайф у такому місті. Якось одразу перейшов на українську мову, коли ми сюди приїхали, і водночас на українській почали приходити пісні.

Тут я вже майже три місяці, зараз один. Два місяці був із мамою, батьком і молодшою сестрою, вони зараз в Німеччині. Поїхали через лікування, бо батькові прописали ще дорожчі ліки. Але насправді нам потрібно чудо. То був, напевно, самий хєровий день війни: ми вже місяць були у Львові, і батькові аналізи прийшли. Ще гірше стало, повторне ураження, метастази.

В Біблії є таке слово гарне, на російській пам’ятаю: «извлекать из ничтожного драгоценное». І це про нашу ситуацію: вона максимально нічтожна, куди ще нічтожніше. Це жах максимальний. І коли ситуація така дєрьмова, можеш максимум золота підхопити звідтіля. Треба не проґавити цю можливість. Бо реально, що ще робить? Це не приходить відразу, я вже чотири роки себе треную «ізвлєкать».

У мене якось багато болю за життя, за свої двадцять років… Коли з батьком почалася ця ситуація, раніше такого болю не знав. Але коли розумієш свою місію і навіщо тобі жити, це дуже мотивує продовжувати, попри цей жах.
 

От зараз пісня нова пишеться, вже зводиться. Вона про Йосипа, може, знаєш таку персону з Біблії? Якщо почитати ту історію, не знаючи кінця, здається, що всьо, Йосипові кінець. Ці брати задумали ж його вбити — хана, потім вкинули його в яму — хана, потім відправили до Єгипту — хана. Кожний етап — там чотири або п’ять глав — думаєш: «То повна срака». Але коли знаєш, який кінець, то типу: «Йо, оце цікаво!».

Отак і тут: все наше життя дуже важке. Але якщо віриш, що твій кінець — це перемога, то такий: «Окей, це, як мінімум, дуже цікаве кіно».
 

Записала Ольга Васіна
Фотографії — Анна Бобирєва