Наталя Баранник
Культурна менеджерка, громадська активістка

Бахчисарай — Полтава

У 2013-му я навчалася в Сімферополі на архітектурному факультеті Національної академії природоохоронного і курортного будівництва, але щодня їздила додому в Бахчисарай.

Коли почався Майдан, ми з родиною слідкували за новинами, співпереживали, але я була досить юною, не дуже самостійною в рішеннях і позиції. А територіальна і ментальна віддаленість, відсутність міцного зв’язку Києва з Кримом не давала підґрунтя для швидких рішень: взяти прапор і поїхати, долучитися. Не було відчуття, що ти можеш на щось впливати і що конкретно тебе там бракує.

18 лютого 2014-го в Києві вперше загинули протестувальники. Десь у той же час в Криму почалися незрозумілі рухи, з’явилися перші озброєні солдати, «зелені чоловічки». Пам’ятаю, що 26 лютого я, як завжди, приїхала в Сімферополь на маршрутці, зайшла в канцелярський магазин, купила папір для рисунку. Дорогою в університет проходила повз військову частину: там стояли «зелені чоловічки». Я подумала: «Що за фігня? Якийсь сюр». Не могла повірити, що якісь озброєні люди можуть просто прийти і оточити військову частину… Було відчуття, ніби навколо знімають якийсь фільм.

Потім «зелені чоловічки» оточили військову частину в Бахчисараї. Ми з мамою і дівчатами ходили маршами за мир. Тоді в нашому місті було негласне правило: чоловікам і жінкам на мітинги збиратися окремо. Щоб жінки не постраждали в результаті провокацій. Але хлопці йшли по інший бік вулиці. Було відчуття, що нас охороняють.

На акцію ми виходили двічі. Тоді вже інші багато мітингували «за Росію». І йти розповідати, що вони неправі, було небезпечно. Моя бульбашка розкололася: Україну підтримувала сім’я і ще наші сусіди пакистанці. Вони подарували нам український прапор. Ми вивісили його спочатку на вікно, потім — на стелю, й врешті я забрала його з собою в Полтаву. Серед одногрупників було всього кілька людей, які підтримували Україну, всі решта просто «впали на мороз».

А от у театральній студії, куди я ходила, мене доймали, говорили, що в Києві ніби-то бандерівці. Я якийсь час намагалася їх переконати в протилежному, але не витримувала тиску. На кожен мій аргумент вони кидали купу перевернутих фактів. Російська пропаганда працювала на повну. Друзі ніби вірили в те, в що хотіли вірити, тому переконувати їх не мало жодного сенсу.

Я завжди знала, що буду займатися чимось корисним, щось розбудовувати, реформувати. І до анексії Криму хотіла робити це в Бахчисараї, але після — ні. У мене була страшна картинка в голові: я лишилася в Бахчисараї, а через 10 років після всього корисного, що я би там зробила, мій знайомий мені закидає: «Вот видишь, Россия тебе дала работу, возможность!». «Ага, — думала я, — Дала тебе возможность жить! Не закрыла тебя в клетке!».

Росія забрала в мене зрозуміле середовище у вигляді будинку, мами поряд, перспективи працювати у своїй конторі. Адже до анексії майбутнє було безхмарним: брат займається архітектурою, я — ландшафтним дизайном, а тато — містобудуванням. А тут взяли і кинули в невідомість.

Я тоді закінчувала третій курс і розуміла, що не хочу отримувати диплом непідконтрольного Україні вищого навчального закладу, бо з таким дипломом можна було продовжувати свою кар’єру тільки в окупованому Криму або в Росії. А я цього не хотіла принципово.

Мої батьки і брат отримували освіту в Полтаві. У березні 2014-го я поцікавилася у брата про мої шанси вступити у полтавський виш. Він запевнив, що все вийде. А наступного дня дорогою в Сімферополь мені подзвонила мама і сказала, що є можливість перевестися туди на бюджетне місце. Але потрібно було швидко прийняти рішення і протягом тижня вже зібрати документи, речі й бути в Полтаві. Я така: «Ага, зрозуміло». А потім їду і починаю плакати, бо розумію, що це, можливо, останній день, коли я побачуся зі своїми одногрупниками.

З дороги пам’ятаю тільки те, як мама проводжала мене на вокзалі Сімферополя. Навіть маю фото: вона вся в символіці з українськими гербами, ми обидві у вишиванках. Я тоді дивилася на неї і думала: «Я тебе востаннє бачу, чи ні?». Далі я лише пам’ятаю, як стою посеред головної вулиці Полтави і така: «Оце перше квітня! Оце жартик».

У Полтаві я знала деяких викладачів, знайомих моїх батьків, там жив брат. Мене заспокоювало, що є дорослі, до яких я в разі чого можу звернутися. Згодом я доєдналася до театральної студії «І по всьому», якою керувала моя одногрупниця. Для мене були важливими проєкти, де можна соціалізуватися і робити речі, що відрізнялися від буденних.

Серед людей, яких зустрічала, я відчувала себе квіточкою, діамантом, адже всі так яскраво реагували: «Ти з Криму?! Вау!». Цей шлейф безумовного інтересу тягнувся іще років три. І спочатку мені подобалося це захоплення, а потім стало соромно, бо здавалося, що на мене звертають увагу і оцінюють не за якостями, а тільки через те, що я переселенка. Врешті я почала цим пишатися, бо не знайшла в Полтаві переселенців з Бахчисараю. Ніби я єдина представниця! Мені подобалася ця ідентичність — «кримська людина».

Після потрапляння в тусовку громадських активістів, документальний театр, проєкти допомогли мені захотіти кращого життя. Я бачила нашу відмінність: моє оточення в Полтаві — більш прогресивне, перспективніше, ніж в Бахчисараї. Це мотивувало. У нас є все, щоб зробити наше місто, країну кращими. Бо ми вміємо думати і робити. Різниця в тому, що тут ініціатива йде знизу, ми розвиваємося, а в Криму — зверху, від держави, люди залишаються пасивними.

Росія забрала в мене можливість розвивати своє рідне місто, тож я почала розвивати Полтаву: долучалася до акцій, займалася неформальною освітою. Коли я чула російську мову, або бачила, як ігноруються реформи, я думала: «О, ні. Це недобре. Бо чим ми тоді відрізняємося від росіян?». Хотілося форсувати позитивні зміни в Полтаві, підганяти людей. Я боялася, що кримська історія повториться. Хотіла, аби полтавці зрозуміли цінність України раніше, ніж свого часу зрозуміла я.

24 лютого я вирішила залишитися в Полтаві й бути корисною тут. Цей план дій був для мене зрозумілішим, ніж кудись виїжджати або йти воювати. Командою «МІСТОХАБу», де я зараз працюю, ми долучилися до громадського руху «Оборона Полтави» й почали підтримувати українських військових.

Коли Україна поверне Крим, я побіжу зі своєю революційною посмішкою туди. Ми створимо там простір особистісного, мистецького, громадянського розвитку. Будемо робити сучасний культурний продукт, що заохочуватиме мислити. Там багато ґрунту для роботи. Я досі звертаюся в сторіс до своїх кримських друзів, щоб вони розуміли, що війна триває, люди гинуть. Бо Росія весь час робить інформаційні вкиди, і є ризик цих людей зовсім втратити.

Я дійшла висновку, що ти і є твій дім. Ти можеш створити собі дім будь-де. Зараз мені комфортно в Полтаві. І люди тут — як сад у моєму домі.