Успішно скопійовано!

Костянтин Капошилін
Юрист у сфері військового права, поет 

Херсон — Львів

Я — корінний херсонець. Народився в цьому місті, прожив 38 років. До лютого 2022-го в моєму житті ніколи не було війни — такої, яку б я бачив на власні очі. 

Своє 24 лютого я пам'ятаю дуже добре. Гадаю, як і кожен українець. Цей день почався зі звуку прильота. Я живу в районі автовокзалу, який дуже близько до Чорнобаївки — села на Херсонщині, де розташований аеропорт. Саме там були перші вибухи. 

Отже, я прокинувся від гуркоту. Взяв телефон, зайшов на «Українську правду» (суспільно-політичне інтернет-ЗМІ). І прочитав, що почалася війна. Розбудив дружину, доньку. Ми почали швидко збирати речі. Першою думкою було те, що треба купити дитині їжу, хоча б на декілька тижнів. Бо я розумів, що ми можемо тривалий час перебувати в підвалі або вдома, без можливості вийти в магазин. 

Я вистояв велику чергу, придбав все, що було потрібно. Десь о 8:30 повернувся додому. Потім поїхав до мами, далі — разом з нею у банк, щоб зняти кошти. 

Пізніше завіз маму додому, вистояв величезну чергу за бензином. Заправка знаходилася на виїзді з Херсона, в районі Шуменського мікрорайону. Там далі було поле, приватний сектор. І за ним — Чорнобаївка. Коли ми заправляли машини, бачили, як російські гвинтокрили летіли туди і як по аеропорту завдавали авіаударів. 

На заправці було 50-70 машини. Ми всі повиходили з автівок, і на власні очі бачили обстріл. Згодом я повернувся додому і активно читав новини. Ми з родиною залишалися вдома, не знали, наскільки це затягнеться і що робитимемо далі.

Тоді я думав, що для того, аби росіяни пройшли з Криму до Херсона, знадобиться кілька тижнів, що ніякого бліцкригу не буде. Ми сподівалися, що ЗСУ чинитимуть сильний опір на підступах до Херсона. Але наступного дня зрозуміли, що росіяни дуже стрімко підступають до міста, перебралися з Таврійського мікрорайону до тещі, адже в її п’ятиповерхівці було бомбосховище. На жаль, я не зміг знаходитися поруч з родиною, бо у тещі було три коти, а в мене алергія. Тому оселився неподалік. 

Три дні ми провели в бомбосховищі. Там було 70-80 людей: жінки, діти, літні люди, чоловіки. Чули звуки прильотів по Антонівському мосту, хоча тоді ще не знали, куди завдають ударів. У магазин ходили перебіжками. З району не виходили, майже весь час знаходился в укритті або вдома. 

2 березня російські окупаційні війська зайшли в Херсон. О 8:30 ми прокинулися у бомбосховищі. Вийшли на вулицю. І побачили, що з боку автовокзалу (а це — в'їзд в місто), по периметру групами стоять російські військові. Це був жах. Ми зрозуміли, що росіяни зайняли місто. 

До початку військових дій я працював юристом у Центрі допомоги учасникам бойових дій на Сході України. У 2015 році написав книжку про війну на Донбасі, яка називалася «Башня». Також десь за пів року до повномасштабного вторгнення ми в Херсоні зареєстрували велику ветеранську спілку учасників АТО, 

Тож, коли до Херсона зайшли росіяни, в мене був острах, що я можу їх зацікавити як український активіст. Тому додому, де був прописаний, я не заходив. Мешкав в іншому місці. Адже боявся, що за мною можуть прийти та забрати. 

До рішення виїхати з Херсона мене підштовхнув, по-перше, заклик української влади покинути місто. По-друге, бажання вирватися з того жахливого «дня байбака» в окупації. По-третє — безпека моєї родини, дитини. Адже в окупованому місті небезпечно. 

Час від часу були прильоти, могли початися активні бойові дії. І, знаєте, 99% херсонців чекали на них. Адже це означало би, що ЗСУ прийшли звільняти Херсон. І відсутність цивільних спростила би нашим військовим виконання їхньої роботи. 

Я пам'ятаю, як одного разу — вже у квітні — вирішив переночувати вдома. І в будинок почали вриватися окупанти. У чаті ОСББ написали, що в четвертий під'їзд ломляться орки, намагаються винести двері. Я тоді подумав: «Ну, все, це за мною!». Вдягнувся, став чекати. Виявилося, що росіяни забрали людину з п’ятого поверху. Тоді мені це дуже нагадало події 1933 року, які описував Ремарк: коли німці з гестапо арештовували людей у квартирах. Я прожив тоді це відчуття вповні. 

На початку квітня ми з родиною намагалися вибратися з Херсона, але окупанти закрили проїзд. Друга спроба була вже в середині місяця — теж невдала. І лише 4 травня ми змогли виїхати з Херсона до Львова: донька, дружина, теща, моя мати, бабуся. Далі вся родина, крім мене, поїхала до Болгарії.

У моєму випадку попереду не було жодної невідомості. Я знав, що у Львові матиму роботу та житло — подбав про це заздалегідь. Знав, що родина вирушить до Болгарії. Знаходячись в окупації завдяки друзям та знайомим зміг вирішити всі питання, пов'язані з моїм майбутнім.

Пригадую, як страшно було виїжджати. Адже це означало б контакт з представниками російської окупаційної влади. Я досі пам'ятаю очі людини, яка зупинила нас на блокпості. Тоді думав лише про те, що хочу вирватися, ковтнути свободи. Не потрапити під обстріл та перемістити родину в безпечне місце.

Уже у Львові я не зіткнувся з проблемою нестачі грошей, відсутності роботи чи житла. Натомість, були психологічні складнощі. Я вибирався з окупації, в якій перебував 2,5 місяці. Тривале відчуття задухи змінилося бажанням нарешті відчути свободу. Здавалося, просто не можу нею надихатися. 

Перші два місяці життя у Львові дуже хотілося подорожувати, гуляти, знаходити нових знайомих. Я хапався за все, ходив на поетичні вечори, хотілося максимально відчувати себе живим. Уже зараз думаю, що це не зовсім правильне рішення. У всьому має бути баланс. І тоді він був трохи збитий. Зараз вже відновив цей баланс, вирівнявся. 

Львів'яни сприйняли мене абсолютно нормально, не було жодних конфліктів чи негативу. Тут я спілкуюся виключно українською, хоча все життя, поки жив у Херсоні, говорив російською. 

У Львові я знайшов можливість заробляти. Вважаю, що в першу чергу в чужому місті треба турбуватися про те, щоб знайти собі роботу. А не думати, що може десь просто відсиджуватися, отримувати кошті від держави і все. Людина має оговтатися після пережитого і починати жити далі, забезпечуючи себе самостійно. 

Мої будні зараз — робота в адвокатському бюро та допомога військовим у юридичній сфері. Роботи, насправді, дуже багато. На вихідних намагаюся творчо відпочивати. Знайшов тут таких самих переселенців з півдня, творчих людей, з яким ми організували поетичні вечори «Sweet огляд». Проводимо їх раз на місяць та збираємо в такий спосіб кошти на потреби ЗСУ. 

Що для мене дім? Це місце, де добре. Якщо мене спитають, чи вважаю я Львів своїм домом, відповім «так». Херсон — це місто, де я народився, прожив 38 років. Місто, яке я люблю. Чи є Херсон моїм домом? Так, безумовно. Але жити там зараз я не можу.

Зараз багато хто мучиться — і в Україні і закордоном — чи повертатися до свого рідного міста? Це важке моральне питання. Я вважаю, що у кожного в нашій країні може бути місто, де йому краще: в Одесі, Харкові тощо. 

Можливо, я буду приїжджати до Херсона, коли його звільнять. Їздитиму в гості до рідного міста, на малу Батьківщину, де народився я, моя дитина. Але жити зараз мені хочеться саме у Львові. 

Я вважаю, що нам, українцям, головне — не покинути свою країну. Залишитися десь за кордоном, я, особисто, не хотів би. Хочу жити у своїй країні, розвивати її. Особливо зараз, коли їй так складно. 
 

Коли я дізнався про звільнення Херсона, у мене було дві емоції. 

Перша — радість. Бо, якщо чесно, я був скептично налаштований і вважав, що місто не звільнять так швидко. Гадав, що це буде лютий чи березень 2023 року. Та аж ніяк не очікував деокупації Херсона у листопаді. І коли місто звільнили, я відчув неймовірне полегшення на душі. З'явилося таке почуття щастя, яке можна порівняти з тим, яке відчував, коли народилася моя донька.

Другою емоцією було відчуття відповідальності за власне місто. Бо як юрист я займаюся вирішенням багатьох правових питань, пов'язаних із Херсоном. Тепер з'явиться багато нових запитів по роботі від людей, які пережили окупацію. Ми збиратимемо інформацію про зрадників, колаборантів та поплічників росіян. Перші заяви вже надходять і починають оброблятися. 

Я усвідомлюю, що моя професійна діяльність зараз буде спрямована повністю на те, щоб усі любителі «руского міра» понесли відповідальність перед законом України. 

Записала Лєра Меренкова
Фотографії — Анна Бобирєва