Світлана Колодій
фахівчиня з залучення приватного сектору та стійкості у Програмі сприяння громадській активності «Долучайся!»

Донецьк — Київ — Харків — Харківська область — Івано-Франківськ

Я народилася в Луганській області. З дитинства мріяла про свій дім. У нас була квартира, але все літо я проводила у бабусі з дідусем, копала картоплю… Звичайно, це через бідність і неможливість купувати щось, тому натуральне господарство, огірки-помідори. Та мені завжди мріялося, що в мене буде дім, собаки, і я буду це вирощувати не тому, що треба, а тому, що хочу.

У 17 років я переїхала в Донецьк навчатися на проєктного менеджера. У 2013 році спробувала перебратися до Києва, якийсь час жила на два міста. Останній раз була в Донецьку в березні 2014-го.

У батьків у Луганській області останній раз була наприкінці 2013-го чи на початку 2014-го. Я не виїжджала, як мій брат, з родиною з-під обстрілів, але всі ці вісім років була в статусі внутрішньо переміщеної особи.

Втрата дому стала для мене сильною травмою. У січні 2015-го померла бабуся, яку я дуже любила. І я не могла туди поїхати, бо шли активні бойові дії. Десь в 2016-му пішла до психотерапевта, бо в мене була сильна депресія.

Я зараз ретроспективно можу сказати, чому для мене це було важливо. Мої обидва дідусі з Західної України. І після Другої світової Радянський Союз не прагнув зміцнити українську державу. Їх насильно перемістили. Один дідусь був полоненим, і його повернули не додому, а на Луганщину. І другий дідусь опинився не на Тернопільщині, звідки він родом, а на Донеччині.

Я змогла це зрозуміти, тільки коли відчула на собі. Чому дідусь, коли я була маленькою, гойдав мене на колінах, розповідав вірші українською і казав: «Ти маєш вчити, бо це твої корені». А я сиджу в абсолютно русифікованому маленькому місті, думаю: «Що таке українська? Чому це погано чи добре?».

Коли я почала працювати з травмою втрати дому, в якийсь момент вирішила, що не хочу ані мати дім, ані стосунки, бо це надто тяжко. Але час минав, я зустріла свого нинішнього чоловіка і не захотіла відмовлятися від того життя.

У 2020 році я приїхала з Києва до Харкова перебути локдаун, але залишилася. Ми одружилися. Довго шукали свій новий дім і знайшли такий маленький, світленький, з нормальним ремонтом [у Слобожанському в Харківській області]. Там був невеликий клаптик землі, поруч — ліс. У нас було дві собаки. Я взяла машину в кредит.

Ми зробили нову кухню, яскравого блакитного кольору, обирали всі ці речі… Кран, щоб був красивий, поличку для спецій, бо ми любимо готувати. Я нарешті позбулася статусу внутрішньо переміщеної особи, так раділа прописатися у своєму селі! І ти, сука, тільки починаєш жити життя, до якого весь час прагнула…

Ми переїхали у новий будинок в серпні. І я з одного боку ні про що не жалкую, бо прожила ці пів року в любові, в красі. А з іншого боку… Зараз мій будинок на окупованій території, він є зоною бойових дій. Він був окупований одразу, вдень. Ми виїхали десь через 30-40 хвилин від першого пострілу, о 5:03, і десь в обід російські танки під’їхали до окружної Харкова.

Думаю, мій попередній досвід дозволив мені вижити. Бо в мене не було ілюзій, що я зможу вижити в окупації. Моя робота пов’язана з фандрейзингом, соціальними проєктами, у мене активна громадянська позиція, я працюю в проєкті, який фінансується USAID. Я знала, що буду людиною, яка якщо не є в списках, то тією, яка є загрозою.

У нас не було підвалу, а я розуміла, що таке обстріли. Я з 2015-го працювала на сході, тому знала, що таке війна, що таке окупація. У мене не було зволікань: перший вибух — ти маєш сісти в машину і поїхати, як би не було страшно.

З 26 лютого я живу в Івано-Франківську. Перший тиждень була в ступорі. Нічого не їла, не спала. Єдине, що могла… У моїх друзів там громадський ресторан Urban Space 100, я допомагала прибирати посуд зі столів.

Минуло десь три тижні і я почала більш-менш розуміти, що відбувається. Тоді знов допоміг попередній досвід: для мене дім — це сакральна історія, і мені треба було облаштувати простір. Я купила орхідею. Дістала книжки і розставила їх. Постаралася повісити якусь штору.

У кінці квітня і на початку травня був чорний період. Мій чоловік і до 24 лютого робив певні кроки, щоб вступити в тероборону. Коли він повертався до Харкова, його не взяли, сказали почекати. Він вивіз маму і тітку, повернувся і пішов у тероборону тут.

Здавалося, що я втратила все. У мене був дім, чоловік, життя, любов. А тепер в мене є орендована квартира в Івано-Франківську і собака. Мій чоловік на фронті, мій дім окупований, мої батьки в окупації. Ну, типу, what the fuck? Що відбувається? Чому я?

Зараз я на етапі прийняття. Я ще дозволила собі відпочити за кордоном: поїхала з України на 10 днів. Коли поверталася, зрозуміла, що не хочу жити ніде, крім України. Я зрозуміла, що людям, які вимушено виїхали за кордон, в рази гірше. Вісім років, просто живучи в Києві, я відчувала сум за домом. А вони живуть у Франції, Німеччині, тож їхній сум у рази більший.

Коли я зрозуміла, що життя в Україні є моїм вибором, до мене прийшло усвідомлення: можливо, там, закордоном, легше, але для мене це — реально сакральна війна.

Мене всі вісім років питали: «Чому ти не вивезла батьків?». І я їм казала: «Вони ж не чемодан, щоб їх вивозити». Батько завжди казав: «Якщо ми поїдемо звідси, то хто залишиться? Ти ж віриш, що це Україна? Тоді тут мають жити українці».

Їм шкода їхати не через стіни. Через могили їхніх батьків і через… Мій тато вирощує виноград вже 30 років. У нього понад 60 сортів. А коли в 2014-му почалася війна вони пішли з роботи, і всі вісім років їх рятувало саме оце: виноград, картопля з огірками, продавати їх.

Скільки я буду жити, буду вірити в те, що ми зможемо повернути всі наші території. Напевно, ця віра мене і штовхає щодня.

Коли в 2016-2018 роках я працювала на сході, не вірила. Все робила для цього, але не вірила. А зараз у мене є віра, що або так, або ніяк. Мені здається, що ми переможемо, і я зможу поїхати додому. Поїсти татова винограду і маминих огірків.