Олександр Чудновець
Адміністратор Promodo Hub, дизайнер Promodo Academy 

Первомайськ (Луганська область) — Крим — Росія — Білорусь — Харків — Львів — Чернівці — смт Берегомет (Чернівецька область)

Я родом із маленького містечка Первомайськ Луганської області. Після школи вступив до Луганської державної академії культури і мистецтв на режисуру і з того часу почав жити на два міста: по буднях — у студентському гуртожитку в Луганську, а у вихідні повертався додому в Первомайськ викладати танці.

У квітні 2014 року в Луганську почалося щось незрозуміле. Тодішній ректор Академії зібрав усіх нас і виголосив промову: «Ви студенти культури, політика — не ваша справа!». І попередив, що всіх, хто поїде на Майдан, одразу відрахують. Коли сепаратисти захопили в Луганську будівлю СБУ, всім студентам закрили літню сесію «автоматом» та розпустили по домівках. 

29 липня почались прильоти у Первомайську. У той день я, мої батьки, рідний брат із дружиною та маленьким сином організували ліжка в підвалі. Близько місяця ми майже не виходили звідти.

Наприкінці серпня нам повідомили, що існує «зелений коридор» для цивільних, яким ми разом із братом та його родиною виїхали з Первомайська до Криму. Аби потрапити туди, простояли на кордоні в Джанкої чотири доби. 

Ми винайняли квартиру в Євпаторії. Роботи не було, тож звернулися до програми захисту біженців, бо залишитися без грошей було не добре. Так ми потрапили на базу до табору «Артек». Там «послужливі» російські представники всім розгубленим, як ми, нашвидкоруч оформлювали статус біженця. Від нас майже нічого не було потрібно, вони все робили самі: друкували фото, збирали документи, заповнювали анкети, аби за пів року ми отримали паспорти громадян Росії.

Мені на той час було 19, я тоді ще взагалі не задумувався, отримувати чи не отримувати російський паспорт. Ситуація була занадто незрозумілою. Деякі люди тільки зараз, у 2022 році, прозрівають, що насправді відбувалося у 2014-му. А тоді нічого було неясно: що погане, що добре, хто стріляв, звідки, навіщо. І виходячи з цієї ситуації, варіантів у нас не було.

У Сімферополі на горі знаходилася занедбана база МНС. Росіяни поставили там величезні намети на 20-25 осіб кожний, почали заселяти туди переселенців. Нас годували тричі на день, волонтери доволі привітно про все розповідали, пропонували на вибір міста по всій Росії, куди можна було б переїхати. На перший погляд, це виглядало круто: ось ми вас годуємо, даємо притулок, відповідаємо за вас, співчуваємо. Ми обрали Тулу, бо це неподалік від Москви.

Через тиждень щось почало відбуватися: приїхав автобус, завантажив усіх підряд, поїхав. Потім ще один — усіх без розбору підібрав і кудись повіз. Нас відвезли ще одним рейсом у село Іконки Тульської області, на приватну базу відпочинку. Там наново почали заповнювати за нас ті ж самі папірці, що й у «Артеку». Процеси з оформленням громадянства РФ почали затягувати.

У моєї мами була подруга, яка давно переїхала до Москви. Я зателефонував їй: «Ми в Тульській області, але я не хочу тут залишатися». Вона залюбки позвала мене до себе. 

У Москві було те ж саме, що й у Криму. У новинах писали, що для біженців надають особливі умови, навіть заробітну плату трохи більшу. Та насправді цих грошей було зовсім недостатньо для прожиткового мінімуму у великому місті. 

Два місяці я пробув у Москві. Далі поїхав до моєї дівчини Насті, яка з батьками опинилася в Білорусі. Шукав роботу, але там співвідношення зарплати і, наприклад, оренди квартири було катастрофічно непропорціональним. За ті гроші взагалі не можна було прожити. 

Тоді, на початку грудня 2014-го, я вирішив, що поїду в Харкова, до двоюрідного брата, який там навчався. Отже, три місяці потому, як я залишив свій дім у Первомайську, я опинився в Харкові. Там я залишився до 2022 року. Працював, створив родину зі своєю дівчиною Настею — після переїзду до Харкова ми одружилися. 
 

В Луганській області добре відчувалося наближення великої війни — люди розуміли, що  рано чи пізно це станеться. А в Харкові одні ходили на паніці, а інші були максимально розслаблені. Напевно, я би відніс себе до розслаблених, бо до 24 лютого вважав себе «пропаленим вовком», адже все це проходив. Мабуть, через те, що знав, що робити, якщо почнеться бомбардування, заздалегідь не готувався. 

Настав ранок 24 лютого. І коли мою дружину розбудив дзвінком її батько, я лише відчув дежавю — все теж саме вдруге. Спокійно прокинувся, розуміючи, що за сьогодні нічого глобально не станеться, що російські військові не зметуть Харків, бо це неможливо зробити за один день. 

У мене в квартирі була окрема полиця, де лежали документи, гроші і паспорти. Перш за все закинув їх до рюкзака разом із ноутбуком. Вдягнув поясну сумку, бо якщо підемо до підвалу, треба мати повербанк, телефон, ключі тощо. Також зібрали з Настею валізи (бо якщо буде можливість виїжджати, будемо їхати з міста) та пішли в магазин за їжею. 

Перші чотири дні я зайвий раз не виходив на вулицю, навіть коли у нас погано ловив зв'язок у підвалі нашої багатоповерхівки на проспекті Гагаріна. Та одного ранку я прокинувся від навали повідомлень про те, що мені не додзвонився колега з роботи. Набираю його і чую: «Я зараз їду на Одеську, у вас п'ять хвилин на збори за умови, що для ваших речей немає місця в машині». 

Тож ми з Настею взяли лише рюкзак із документами, спальники й поїхали у сховище до офісу Promodo, де прожили ще п’ять днів — до 4 березня, коли винищувач розгромив університетський спорткомплекс «Уніфехт», що знаходися зовсім поруч. 

До цього настрій офісу був такий, що ніхто нікуди не їде. Тобто, я у всіх питаю: 

— Ви збираєтесь їхати? 

— Ми нікуди не поїдемо!

— Чи ви поїдете кудись? — питаю знов.

— Ми не поїдемо!

Після того, як прилетіло зовсім поруч, всі різко змінили свою думку. Моя колега розповіла, що в неї є подруга в Чернівецькій області, в невеличкому смт Берегомет. Ось до неї ми з дружиною та друзями-колегами і поїхали. Спочатку — потягом до Львову, а далі — на машині до пункту призначення. 

Попри те, що Берегомет — курортне містечко, люди тут дуже класні. Багато хто позичав свої будинки, мовляв, просто живіть, стежте за будинком, платіть лише за комунальні послуги. Саме так сталося і з нами.

Після від’їзду з Харкова я увесь час дистанційно працюю в команді Promodo Academy: займаюся дизайном фото та відеоконтенту, набираю курси тощо. 

Я би не хотів переїжджати до великого міста — наприклад, до Києва. У будь-якому разі хочу повернутися до Харкова та поки що не соромлюсь визнавати, що мені страшно. Відчуваю себе добре, коли поруч люди і їх треба заспокоювати, розважати. Але я не з тих, хто ходить за їжею під вибухами. І я цього не приховую. 

Якщо Харків довго залишатиметься прифронтовою зоною, я би не розглядав повернення. Краще би відправився на заробітки. Наприклад, у Британію — заробити грошей і приїхати до Харкова, щоб відкрити свій цех. Бо давно маю ідею шити речі. А ще я бачив статистику, що за минулий рік заробітчани перевели до Державної скарбниці України дев’ять мільйонів доларів. Це шалена сума, яка також може допомогти на фронті, щоб наблизити нас до перемоги.

Записала Альона Воробйова
Фотографії — Владислав Євдокімов