Андрій Третьяк
Музикант, засновник мистецького об'єднання «Спіч’ки»

Харків — Ізюм — Дніпро

Я народився та виріс в Ізюмі. А у 2017-му році, коли мені було 17, переїхав до Харкова вчитися. Тут і осів. Батьки ж залишилися в Ізюмі.

Пам'ятаю вечір 23 лютого. Ми сиділи з друзями в гуртожитку. Один із товаришів завів тему про війну. А я кажу йому такий на пафосі: «Яка може бути війна у XXI сторіччі без релігійного конфлікту?». Посиділи, потім пішов до себе спати.

О п'ятій ранку вже прокинувся від дзвінка друга з іншого поверху. Я ще думав, відповідати чи ні, бо він зазвичай полюбляв дзвонити, коли був бухий та хотів потеревенити. На дзвінок таки відповів. Чувак каже: «У нас тут типу війна, спускайся, будемо щось рєшать». Зібрав якісь речі, спустився. Взяв гітару, і в передбаннику ще й сидів джазуху навалював, поки довкола була паніка.

Два дні і дві ночі ми з другом Антоном та його дівчиною Настею ховалися в метро, а потім — у барі-бомбосховищі. Атмосфера в барі була цікава, відчувалася єдність перед обличчям трешу. Це коли всі кричать: «О-о-о, цигани вкрали танк, давайте за це вип'ємо!». Згодом мені почала дзвонити мама з Ізюму та кликати до себе: «У нас нічого не відбувається, тут родина, давай до нас».

Отже, ми з друзями таки вирішили їхати до Ізюму. Коли після низки «пригод» ми прибули на місце, почули чергу пострілів. Росіяни вдарили по окраїнах Ізюму. І почалося.

Відвалилося газопостачання, світло, вода. Ми спали під чотирма пледами в підвалі. Склали розклад прильотів. Усілякі чайочки та супи робили на вогнищі. Десь три дні пройшли так. А потім ми з другом Антоном зрозуміли, що немає вже сил просто сидіти і нічого не робити. Почали волонтерити, як могли.

Каталися на вєліках поміж людей, розвозили, що кому потрібно, якщо це було. Зв’язували місцевих між собою дзвінками, записували у блокнот, кому треба куди подзвонити. Відбувалося все під час обстрілів, бо в Ізюмі в принципі не було тиші більше, ніж на 10 хвилин.

Перший місяць ми були разом з Антоном та з його дівчиною. А потім вони вирішили евакуюватися до Залиману, селища в Ізюмському районі. Я йшов з ними до кордону Ізюма. З кішками, собаками. Друзям треба було вийти з міста, щоб дійти Савинців, а звідти переправитися човном до Залиману.

Я не міг покинути маму саму, але й друзям треба було допомогти. Це був єдиний раз, коли мені реально хотілося плакати. Мене просто рознесло. Я розумів, що дуже за них переживаю. Бо ми з Антоном все робили разом, волонтерили, прильоти у каптури ловили. Вечорами влаштовували якісь мікроджеми, виспівували під вибухи, брали каву «Галка», просто зачитували склад і на тупу речатитивили під чотири акорди.

Коли Антон із дівчиною таки евакуювалися, я почав думати, як вибиратися нам з мамою. Бо бачив, що вона починає не витримувати те, що відбувається. Варіантів було небагато. Перший — через Куп’янськ евакуаційним автобусом до Валуйок, до Росії. Другий — 20 кілометрів пішки лісом, із собаками, в невідомість, але на територію України.

Перший варіант категорично відмів. Залишався другий, небезпечний. Розказав про це другу сім'ї, він наче погодився допомогти.

Вночі був обстріл: літачки, арта, все це. Вранці ми прокинулися. О 6:40 цей друг мав зайти до нас, щоб принести ремені на поводки для собак. Але час іде, його нема. Мама пішла до нього. Виявилося, що за цю ніч він вирішив з родиною їхати в Росію. Часу для ненависті бракувало. Треба було рятуватися самим.

На нас чекали волонтери, з якими ми заздалегідь домовилися. Зібрали докупи своїх трьох собак, в мішки. Собаки домашні, вони ніколи навіть не ходили по вулиці. Блювали кожні п’ять метрів. Ми йшли десь 3,5 години. Бачили купу російської техніки, їхні покоцані танки, якісь здоровидла, на кшталт ракетної системи залпового вогню «Буратіно».

Коли ми дісталися до волонтерів у Співаківці (селище на лівому березі Сіверського Дінця на Ізюмщині), я нарешті побачив українську форму. І просто впав на землю та лежав певний час. Уже звідти, перепочивши, ми рушили на Завгороднє в Балаклійському районі. Потім військова бригада «Карпатська Січ», яка допомагала з евакуацією, відвезла нас по маршруту Лозова-Павлоград-Дніпро. Машину, яка їхали за нами, розстріляли. Нам дивом пощастило проскочити.

У Дніпрі в мене був нетривалий шок. Він стосувався речей на кшталт оплати карткою в АТБ, світла, тепла. Пам'ятаю, як у тому ж АТБ став свідком сварки людей, які собачилися через чергу. Я посміхався з того всього. Але водночас хотілося сказати їм, що це просто фігня, хай вони не сруться, це все неважливо.

Мої жартики про реалії в Ізюмі викликали переважно ступор. Проте до хорошого, мирного життя звикаєш швидко. Моя підсвідомість наче казала: «Дядя, нічого того з тобою не було». Почав бачитися з друзями з Харкова, які на той час вже були у Дніпрі. Не відчував якогось негативу з боку місцевих.

Як приїхав до Дніпра, одразу знайшов тут вєлік, почав як в Ізюмі кататися. Розвозив броніки, допомагав волонтерам. З друзями з поетичної тусівки робимо тут івенти. Відновив роботу «Спічєк», організували з ними збори для мого друга Антона, з яким ми були в Ізюмі і який вже волонтерить у Харкові. Надалі плануємо нові збори, зокрема для благодійного фонду Волонтерська.

Зараз я трішки загублений. Розумію, що Андрій, який був там, в Ізюмі — то просто надлюдина. Але розуміння того, що і тоді, і зараз, це все ще я, допомагає тримати баланс. Я продовжує підтримувати зв'язок з Ізюмом. Тут, у Дніпрі, у мене немає супермирного життя. Але є адреналінова ломка. Іноді навіть хочеться, щоб щось бахнуло.

Я думав, що більше не буду здатний на прості поверхневі розмови з людьми. Бо зараз мій чорний гумор іноді викликає у знайомих шок: «Чуваче, гей, то вже занадто!». Звісно, мало кому цікаво чути історії з такого досвіду. У багатьох, як мені здається, відбувається блок на такі розповіді, як моя.

Попри все, я не вважаю за потрібне кричати щось на кшталт: «Та ти знаєш, що я пережив, та твої проблеми в порівнянні з цим — фігня». Бо досвід кожного — то досвід кожного.

Кілька тижні тому я їздив до Харкова, щоб поволонтерити, допомогти моєму другу Антону. Мені було важливо пройти вулицями, якими я гуляв до війни, де відбувалися зустрічі тощо. Але в контексті теперішніх подій я фіксую саме Ізюм як своє рідне місто, в якому прожив 17 років. Для мене навіть те, що місто поруйноване, не так важливо. Важливо, що є люди, які продовжують говорити про Ізюм.

Є відчуття неповноцінності зараз. Я продовжую тримати зв'язок із домом. Знаю, що там відбувається. Як русня ставить у школах нові вікна та робить перепис населення. Знаю, що в ізюмській музикалці, де я навчався вісім років, якийсь орк грав на гітарі в кабінеті директора. Знаю, що коли все скінчиться, я повернуся до будь-якого міста: зруйнованого чи незруйнованого.

Я не змирився з тим, що мій дім продовжують обстрілювати. Але готовий повернутися до Ізюма. І байдуже, який він матиме вигляд. Мені буде нормально. Провести там кілька років, робити щось. Головне, щоб це була підконтрольна Україні територія. Шлях додому для мене не перекреслений довідкою ВПО.