Олександр Онацький
арт-директор

Київ — Віта-Поштова — Київ — Тернопіль — Нововолинськ — Київ

24 лютого я прокинувся о 5 ранку від того, що почув, як наші ППО збивають ракети. Тоді я ще не вмів відрізняти роботу ППО на слух, просто через 10 хвилин після вибухів побачив, як ракета летить, а ППО її збиває.

Мозок видає, що все це сон, але потім реальність наздоганяє. Спочатку з емоцій були страх, хвилювання і розгубленість. Далі трохи заспокоївся, думаючи, що неможливо, щоб це було довго. Очікував, що все припиниться протягом дня.

У мене тоді приятель ночував, в обід ми вирішили поїхати до друзів і там вже разом щось вигадувати. Вирішили їхати під Київ, до Віти-Поштової, де живуть їхні батьки. Зараз, відмотуючи назад, розумію, що то було не найзваженіше рішення, але тоді це здавалось безпечним. До Віти-Поштової доїхали вже ввечері, але там було ще гірше.

У Києві було відчуття, що ти хоча б у якійсь умовній фортеці знаходишся, а там… Ті ж звуки, бомбардування. Потім почали надходити новини, що там розбомбили й там, не тільки в Києві, а й в передмісті. І стало ще страшніше.

Всі, з ким я був, відмовлялися під час сирен йти до підвалу, але я принципово ночував там. Особливо після того, як побачив крізь вікно ракету, що потрапила до нафтобази у Василькові. Наступного ранку був запах нафтопродуктів, які горять.

В моєму телеграмі тоді почали з'являтися якісь групи, куди мене додавали. Там почали розганяти, що ніби «ось десант вже тут, кадировці йдуть». Писали, що потрібно швидше виїжджати, а в цей момент якраз тривала комендантська година. Я зрозумів, що з цими групами щось не те і скрізь змінив паролі.

Наступного ранку ми дізнались, що родина намагалася виїхати та їхній автобус розстріляли, це сталося прямо у Віті-Поштовій. А ми були в такій ситуації — думали терміново їхати. Добре, що зупинилися.

У Віті-Поштовій ми провели 3-4 дні. Спочатку друзі потихеньку почали виїжджати на західну частину України, а ми з другом вирішили повернутись до Києва та побути поки що там. Нас вистачило на день — навіть менше.

Коли ми повернулися до Києва, ракета потрапила в телевежу і в мене всередині це дуже сильно зрезонувало. Можливо через те, що мій офіс знаходиться неподалік. Плюс телевежа — такий об'єкт, що запам'ятовується, на психологічному рівні це щось монолітне, таке, що не має руйнуватись. Тому це був такий своєрідний поштовх до від'їзду.

Я побачив у своєму робочому чаті повідомлення від колеги, який збирається їхати з дітьми на Західну Україну і відразу ж написав, що поїду з ними — у них було два вільних місця. Ми швидко зібралися та поїхали до нашої колеги до Тернополя. Дісталися туди без якихось суттєвих інцидентів, єдине що — були великі затори та проблеми з пальним, тож їхали приблизно 16 годин.

У Тернополі пробули чотири дні. Родина, в якоі ми жили, дуже добре нас приймала. Але сама атмосфера була гнітючою — мабуть, у всіх так було. Дочекався свою сестру з маленькою дитиною (вони прибули поїздом з Харкова), разом з моєю колегою вони вирушили далі до Польщі.

Я ж вирішив поїхати до Нововолинська й врешті пробув там багато часу. Жив у сім'ї близької людини, яка полетіла на Шрі-Ланку ще до війни. Ми збирались відпочивати там удвох, але я мав багато роботи, тож моя друга половина поїхала сама. Зараз вона у Німеччині — в Україну так і не повернулась.

Тож я разом із другом відправився до родини хлопця, паралельно умовляючи маму виїхати до нас із Харкова. Мені це вдалось і я дочекався її там.

Знов повернутися до Києва я вирішив після звільнення Бучі. З того моменту звідси не виїжджав і виїжджати не збираюся. Чому? Бо вся ця відстань від дому… Я зрозумів, що, коли їдеш, ще гірше накриває і не вирішує жодних проблем безпеки — це все, звісно, за моїми власними відчуттями.

Так, у Києві зараз не стовідсотково безпечно, але вдома завжди краще, ніж у гостях. Сам я з Харкова, але в Києві прожив 10 років, за цей час це місто стало мені рідним. Для мене столиця — дім, без якого мені складно, комфорт і насамперед — люди навколо.

Я така людина, яка кожен ранок починає з новин. Мені легше, коли я розумію, де і що відбувається. Але з війною це зіграло навпаки — ти знаєш, що відбувається, але спокою це зовсім не несе. Проте в інформаційній ізоляції я теж не можу перебувати — стає ще гірше, адже починаю додумувати і стає зовсім погано. Навіть якщо новина найжахливіша, краще бути в курсі, ніж не знати.

Останні п’ять днів, коли не було повітряних тривог, мене навіть сильно тригерило. Дивний психологічний стан — начебто затишшя перед бурею. Перепочинок, а потім знову почнуться жорсткі обстріли. Стає легше, коли робиш якусь монотонну, рутинну роботу, яка хоч якось відволікає від того, що відбувається.

Завжди — особливо під час тривоги — я уявляю, що ракета прямо пропадає в квартиру, що розлітаються меблі, що мене це вбиває. Проживаю ці моменти постійно — упокорююсь факту, що помру, і мені стає легше.

Cаме так я і справляюся — живу сьогоднішнім днем. Взагалі дуже люблю плани, щоб календар на день був максимально заповнений, а все чітко сплановано, бажано — на тривалий час. Зараз не планую більше, ніж на тиждень, бо розумію, що зараз це, напевно, безглуздо.