Успішно скопійовано!

Катерина Герасечкіна
Архітекторка, викладачка Харківської школи архітектури

Харків — Львів

До повномасштабного вторгнення в мене була внутрішня напруга два з половиною місяці. Я не можу сказати, що знала чи вірила, але відчувала, що буде щось надмасштабне. Ділилася цими передчуттями з чоловіком і він казав, що це криза середнього віку. 

Я не одразу це сприйняла і сама: місяці півтора шукала це у своєму житті, а потім зрозуміла, що напруга пов’язана із зовнішніми подіями. Мій внутрішній голос тоді сказав мені: «Їзжай до батьків, зустрінься з друзями, потуси, відпочинь». 

Були такі три пікові точки цього стану. 

Перша — 13 лютого. Я прийшла додому і прибирала все, перепрала і спакувала речі. Пам’ятаю цей вечір: чоловік просто сидить за компом, а я перебираю аптечки і відчуваю, що зараз мене ніхто не розуміє. 

Друга точка була 19 лютого. Я з грудня навчалася у підприємиці Лєри Бородіної на курсі зі створення бренду, у нас був великий випускний у Києві. Я стовідсотково знала, що треба їхати. А на події внутрішній голос сказав мені: «Нарешті ти тут. Будь ласка, потуси, танцюй до останнього, знайомся, спілкуйся, це твоє останнє свято». Все було супер, зранку я викликаю таксі, а водій каже: «Яка чудова погода, яка чудова у нас буде весна». А я розуміла, що він навіть не уявляє, яка жахлива весна у нас буде. Але не могла йому це сказати.

До Харкова я повернулася в більш певному відчутті, що все погано. Ще раз поділилась з чоловіком і побачила, що він вже по-іншому ставиться до цієї інформації. Наступного дня він запропонував їхати забирати моїх батьків з Маріуполя. Мене це здивувало, бо це перша реальна реакція і перша пропозиція дії. Я подзвонила батькам, зрозуміла, що не можу приховувати погане і сказала, що ми можемо ніколи не побачитись. Ми так і не змогли їх забрати, бо машина, на якій ми мали їхати, була в ремонті. 

23 лютого була третя пікова точка напруги. Я поїхала на об’єкт будівництва і не змогла піднятися на зустріч з будівельниками. Прийшла в кав’ярню, завалилася в крісло і просто ридала півтори години. Бариста був дуже ввічливий, розмовляв зі мною українською, я була цьому дуже вдячна. Підносив мені воду, серветки, якусь їжу, мовчки підтримав, поки я не заспокоїлась.  

24 лютого ми з чоловіком прокинулися о 5 ранку від вибухів. Дуже дивно, але мені тоді полегшало, бо внутрішній та зовнішній стан стали однакові. Я була зібрана, ніякої паніки, через це почувалася дуже незручно перед друзями і чоловіком. 

Дзвіночок, що пора виїжджати, нам дали вибухи в ОДА 2 березня. Я вже була у друзів, а мій чоловік пішов у територіальну оборону. Він знаходився в будівлі, врятувало те, що він вийшов за кавою, бо прилетіло саме в те місце, де він спав. 

Серед нас трьох з друзями не було водія, ми мали чотирьох котів, два з яких важать по шість кілограмів. Мій чоловік на один день повернувся з ТРО. Його командир сказав, що людей вистачає і якщо є рідні, яких треба рятувати, краще їхати. Потім, коли ракета влучила в паб «Старик Хем», вся його група загинула. Якби чоловік залишився, його б теж вже не було. 

Ми спакували речі, взяли чотирьох котів, чоловік сів за кермо і поїхали. У нас не було визначеного місця, нас ніхто не чекав. Їхали ми більше п’яти днів із зупинками. Під час цього шляху наші друзі, знайомі пропонували допомогу. Компанія подруги навіть прихистила нас на ніч в офісі у Дніпрі. З котами ми також намучилися, бо у друзів вони дуже прискіпливі, волають постійно. Везли їх не в переносках, а на руках. Нас завжди дуже швидко пропускали на пунктах перевірки, коли зазирали у салон і бачили чотирьох котів. 
 

Вже 10 березня ми були у Львові. Дідусь мого чоловіка сказав, що в нього тут є подруга й вона готова нас прихистити на 2-3 дні. Я, чесно кажучи, нічим не займалася, бо вже не могла бути активною у власному житті. У мене почалася депресія. На той момент я не мала зв’язку з батьками з Маріуполя. Мій стан тільки погіршувався, тому житлом займався чоловік. 

Жінка, яка нас прихистила на 2-3 дні, залишила у себе на два місяці. Ми жили в маленькій кімнаті на шість квадратних метрів. Це було єдиним власним простором, тому там лежали і речі, і засоби гігієни, і коти, і їхня їжа і горщик. 

У нас не було ніяких подальших планів. Я досягла дна, мені було нецікаве життя. Я вважала, що люди тупі, світ тупий і нащо тоді я тут? Постійно планувала свою смерть, бо тоді ще не знала, чи живі мої батьки, мої сестри, мої племінники, мої друзі. І я не хотіла дочекатися моменту, коли мені скажуть, що вони загинули. 

Чоловік не сюсюкався зі мною, не підживлював мою депресію, він дуже жорстко її відбивав. Підлаштував, щоб наша психологиня сама на мене вийшла. Я продовжувала говорити і думати про смерть, але мені стало трошечки ліпше. Разом із цим отримала першу звістку з Маріуполя від моєї сестри, яка врятувалася з чоловіком і трьома дітьми. Перемкнула увагу на те, щоб їй допомогти. Чоловік знайшов волонтерів, які здають квартиру у Львові на декілька днів безкоштовно. Купили для них продукти, речі якісь, бо в них взагалі нічого не було, навіть зубних щіток для дітей. 

На той час ми вже відновили навчання у ХША. 15 березня я відповіла, що готова викладати, навіть не задумуючись, бо це єдине, що я могла робити. Викладання дозволило мені емоційно триматися у стабільності. Це були фрагменти світла в моїй депресії на той час. Потім мені разом з психологинею допомагала ще одна дівчина з Лисичанська, яка зробила диво. Вона так боролася за мене, ніби за себе. 

Зараз мені чудово. Чи повернемося ми в Харків залежить від того, як саме ми переможемо. Тому що Харків — прифронтове місто. І зараз я не готова жити там, де відбуваються бойові дії, де бачиш понівечені будівлі і смерті. 

Поки дому в мене немає. У нас ще до війни був такий жарт: якщо будеш погано поводитися, знову народишся в Маріуполі. Сказати, що відчувала якусь особливу прив’язаність до Маріуполя, я не можу. У Харкові прожила 13 років і була абсолютно в нього закохана. 

Але коли зрозуміла, що втратила Маріуполь, відчула, що не сумую за Харковом. І зрозуміла, що значить коріння. Ти можеш не любити місто, в якому народився, але корінь дає свої імпульси. І ти ніколи не сплутаєш, що втратив, коли втратив це. 

Записала Софія Панасюк
Фотографії — Анна Бобирєва