Ольга Тішевська
Психотерапевтка

Донецьк — с. Княжичі — с. Требухів

Я народилася в Донецьку, жила там до 2015 року. Напередодні війни, яка розпочалась для нас у 2014-му, тільки-но закінчила навчальну програму і почала формувати свою психотерапевтичну практику. Діти були ще маленькі: донечці — дев'ять років, сину — 12. Тож восени 2014-го я заморозила свою професійну діяльність, аби сфокусуватися на тому, аби забрати дітей зі школи, яка різко стала проросійською, та перевести на домашнє навчання.

Пам’ятаю, як ми зустрічали 2015 рік в окупованому Донецьку, тихенько слухали «Океан Ельзи», потайки фотографувались на телефон на тлі українського прапора, що я пошила власноруч. Це було для нас дуже важливо, попри те, що в мене немає українського коріння серед рідні, а чоловік — наполовину росіянин. Та авжеж річ не у походженні, тут мова про ідентичність, а вона у нас точно була і залишається українською.

Невдовзі після окупації запровадили перепустки на право виїхати за межі Донецької області, які було дуже важко отримати. Та поки в нас не виходило вивезти нашу родину, ми допомагали нашим родичам, які вже поїхали з Донецьку: відправляли їм речі, виносили потрібне з квартир, жартували, що залишилися черговими по місту, житлу та відправці.

Нарешті, 20 липня 2015-го ми виїхали. Пам’ятаю це добре, бо нашій доньці наступного дня виповнювалось 10 років — опівночі ми співали Happy Birthday, якраз виїхавши з окупованих територій до вільної України.

Спершу знайомі надали нам можливість пожити два дні на своїй дачі на заході Київської області. Це був фанерний будиночок без зручностей, але для нас це виявилось чудове місце, безпечне та спокійне. Згадую те неймовірне відчуття, коли виїжджаєш з окупації, ніби звільнена з неволі. Бо ми там усі повільно згасали — дуже схудли та ніби завмерли. Я добре розумію, що відчувають люди, які зараз живуть в окупації — це вкрай важкий досвід, який ніхто не повинен проходити.

Київську оренду ми не тягнули. Та й сподіватися на щось у столиці в 2014-2015 роках, коли ти біженець з Донецька, з дітьми і тваринами, було безглуздо. Тож ми свідомо шукали собі будинок саме на Київщині. Й врешті знайшли у Княжичах, селі неподалік Броварів.

Невдовзі стало ясно, що оренду ми не любимо, тож стали шукати власний будинок. Мої батьки запропонували нам допомогу, бо їм вдалося продати квартиру в Донецьку — тоді ще можна було, хоч і за маленькі гроші. Знайшли ми свій дім у сусідньому селі Требухів (Броварський район Київщини): пів хати, без води, з мінімальною електрикою, без ремонту. Та коли зайшли на подвір'я, у нас обох щось йокнуло у грудях.

Почали відбудовувати все в нашому старенькому домі самі, бо не любимо наймати робітників і чесно віримо, що людина з інтелектом та інтернетом може все. Провели опалення, воду, самотужки відремонтували, роботи ще багато, але саме це створює цінність власного дому. Ми стільки всього сюди вклали, як його залишити?

22 лютого цього року ми з друзями дивились виступ Путіна, де він визнав «ДНР» та «ЛНР» «незалежними державами». Хтось сказав: «Ну все, це війна, бо так само було з Абхазією напередодні війни Росії з Грузією». Але мені дуже не хотілося в це вірити. В мене є така риса: не вдаватися в деталі попередньо, а мати діло з наслідками. Тому ми доволі спокійно жили, не збирали тривожні валізи, бо «буде видно».

24-го о п’ятій ранку ми прокинулись від вибухів, бо неподалік від нас розташований Бориспільський аеропорт. Щось летіло туди, щось — у Бровари, в військову частину. Одразу розбудили дітей, але цього разу, крім переляку, відчули щось зовсім нове у порівнянні з 2014 роком: дуже багато ярості та адреналіну. Наш друг із Донецька, який свого часу оселився з родиною в тому ж селі, подзвонив, щоб запропонувати поїхати з його дружиною та донькою кудись вглиб країни, а сам пішов у лави ЗСУ воювати. Мій чоловік пішов допомагати місцевим силам тероборони.

Сама я була також в афекті, включилася в загальну хвилю адреналіну. Стало зрозуміло, що найімовірніше ми не покинемо дім зараз. Хтось нам казав, що їхати з села ризиковано, хтось — навпаки. Вирішили, що виїздити кудись все ж більш небезпечно.

Та авжеж було дуже важко дожити до квітня, коли росіяни врешті вийшли з Київської області. Справжня емоційна гойдалка: їдемо-залишаймось, їдемо-залишаймось. Загородили матрацами вікна, бо підвалу в нас немає. Аналізували свій будинок — з чого він побудований, дивилися на згарища на Київщині і розуміли, що від нашої оселі нічого не залишиться, якщо до неї дістане вогонь.

Проте десь у середині березня я точно усвідомила, що життя продовжується. Тоді побачила у вікно, що сусіди затягують теплицю плівкою, бо настав час садити город. Артилерія гримить, окупанти ще підповзають, та земля не чекає.

За роки життя в нашому будинку сад став для мене дуже важливим ресурсом. Я виходила з депресії через землю і садівництво, це мало дуже цілющий вплив: садити щось, і воно росте. А потім цвіте, родить та годує. Ця любов до землі єднає мене з попередніми поколіннями українців та моєї родини. Мої прабабця та прадід були «‎раскулачені» — репресовані та вислані в табір на північ Росії з їхнього власного господарства в Білорусі. Моя ненароджена бабуся вже мала вирок і строк. Але вони вижили, змогли зберегти дітей, хоч і не на своїй землі.

Тож я наче намагаюсь залікувати цю трансгенераційну травму, не передати її своїм дітям. Зупинити ворога, не дати йому перемогти цього разу. Та готова допомагати долати наслідки цієї війни людям, яких вона торкнулась так чи інакше.

Нещодавно мій чоловік перебирав жорсткий диск і ми передивлялись фотографії літа 2013-го у Криму. Тоді ми були наївні, світлі, вірили, що нічого не станеться. Цього вже точно нема — тепер знаємо, що погане трапляється. Я майже не дивуюсь тому, що викривається на територіях, звільнених від російської окупації, не заплющюю очей на зло, що відбувається.

Проте сьогодні ми гучні, нас багато. І хоча теж саме було і в Донецьку, фатальний серпень 2014-го, коли стався Іловайський котел, показав, що наша країна тоді ще не мала такої підтримки, яка є сьогодні.

Зараз відчуваю, що Україну ми відстоїмо, хоча в Донецьку не відчувала. На Київщині ми нарешті знайшли свій дім і цього разу точно не хочемо починати життя знов. Це моя земля, якого хріна я маю їхати? Ми виживемо і свого не віддамо.