Мені далося важким рішення виїхати, бо в бомбосховищі було багато дітей, багато людей, які були налякані. І саме Патрік — собака-психолог, собака-антистрес — їх заспокоював. Тому, коли я його забирала, розуміла, що позбавляю дітей, людей, які психологічно потребують допомоги, цього насправді цілющого контакту з твариною.

Настав ранок 24 лютого. І коли мою дружину розбудив дзвінком її батько, я лише відчув дежавю — все теж саме вдруге.

Для мене «Що таке дім?» — питання без відповіді. Я не до кінця розумію, чи він у мене є. Потроху розгадую цю таємницю, потім знову плутаюся. Але тоді, в Донецьку, усвідомив, що то не мій дім.

Так, ми — роми. Але паспорт говорить сам за себе. Чому я не українець, якщо народився в Харкові? Якщо жив, навчався в Харкові, знаю закони, люблю своє місто, живу цим. Я хочу допомагати своїй країні, я — такий самий народ, як і всі українці, так само отримав той же стрес, у мене також вмирають мої знайомі та рідні, за яких моє серце турбується. 

Дідусь сидів на подвір’ї розгублений і мовчазний, мій чоловік ходив зовсім приголомшений. А я не розуміла, що робити далі, не могла ні з ким порадитись через поганий зв'язок. Навкруги стояла мертва тиша після обстрілу.

Пам'ятаю, як вийшов на вулицю після того бомбардування і тоді вже реально відчув, що почалася війна: порожнє місто, розтрощені будинки, побите скло, згорілі машини. Ти починаєш розуміти свій страх і то є страх війни.