Внутрішня міграція

Що таке міграція?

Міграція — це переселення людей або птахів з однієї території на іншу. Вимушене і раптове переміщення в незнайомий простір.

Таких історій зараз мільйони. Людей, які екстрено покинули рідні домівки та міста, щоб перечекати війну, зберегти сили і врятувати себе та близьких. Від лиха, яке застало їх зненацька. Від обставин, на які неможливо вплинути.

Чому птахи мігрують?

Причиною міграцій, про які ми говоримо в цьому проєкті, є агресія та військове вторгнення Росії на територію України.

Це історії людей, які тимчасово втратили свої міста і можливість повернутися додому.

Перша хвиля

В 2014 році Росія вперше зазіхнула на суверенність кордонів України та недоторканість її кордонів і окупувала частину територій: республіку Крим, частину Донецької та Луганської областей.

Тоді вимушено покинули свої домівки 1 500 000 людей. Більша частина з них осіла в найближчих містах та областях.

Друга хвиля

24 лютого о п’ятій ранку Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну. Вся країна прокинулась від вибухів. На територію України летіли крилаті та балістичні ракети. Люди будили один одного словами: «Прокидайся, війна!».

Почалася друга хвиля міграції. Цього разу основним напрямком став Захід, подалі від кордону з Росією.

За даними Міжнародної організації з міграції, кількість внутрішньо переміщених осіб в Україні перевищила 8 000 000.

Як птахи розуміють куди летіти?

Іноді люди обирали місто для релокації, маючи запрошення від друзів або знайомих, які перебували в більш безпечних містах та готові були прихистити їх.

Хтось зривався в невідомість, вирішуючи, що план дій з’явиться в дорозі. Або в першому місті, де не будуть літати винищувачі та вибухати снаряди.

Харків — Косів — Буковель — Київ

Вже в Мангуші тато отримав поранення і був у ненайкращому стані. Здається, це сталось, коли він йшов із пакетом їжі, яку роздобув — сзаду прилетів снаряд, він впав, а потім, коли піднявся, від пакету лишилась тільки ручка.

Іван Джеломанов, 24 роки

Алушта — Харків — Горішні Плавні — Харків

Розумію, що там, ледь не в епіцентрі вибухів, зараз моя дружина. Мчу до неї. І у цей момент починається обстріл з системи залпового вогню «Град». Летять віття дерев. За 50-60 метрів від мене рвуться снаряди. Контужені вибухами птахи валяться на землю. Я тоді розумів, що біг назустріч своїй смерті.

Дмитро Юрченко, 27 років

с. Глибоке (Харківщина) — Бєлгород — Курськ — с. Терехово (Псковська область РФ) — Латвія — Літва — Польша — Чернівці

Дідусь сидів на подвір’ї розгублений і мовчазний, мій чоловік ходив зовсім приголомшений. А я не розуміла, що робити далі, не могла ні з ким порадитись через поганий зв'язок. Навкруги стояла мертва тиша після обстрілу.

Наталія Павлова, 54 роки

Маріуполь — Хрестівка (Донецька область) — Вільнюс (Литва) — Кам'янське (Дніпропетровщина)

У Маріуполі залишилася частинка душі та серця. І це болить, як рана. Бо мій Маріуполь — це місто мрії. І я не можу повірити, що з ним відбувся весь цей кошмар.

Інна Струмскас, 54 роки

Дружківка — Маріуполь — Івано-Франківськ

Приблизно 1 березня вимкнули світло, а 3-го — газ. Ми намагались евакуюватися, але нас розвернули, сказали, що за містом йдуть бої. Ми навіть не встигли доїхати до якогось блокпосту, люди один одному передавали: «Не випускають, не випускають».

Дар’я Заровна, 22 роки

Донецьк — с. Княжичі — с. Требухів

Зараз відчуваю, що Україну ми відстоїмо, хоча в Донецьку не відчувала. На Київщині ми нарешті знайшли свій дім і цього разу точно не хочемо починати життя знов. Це моя земля, якого хріна я маю їхати?

Ольга Тішевська, 42 роки

Бахчисарай — Полтава

У нас є все, щоб зробити наше місто, країну кращими. Бо ми вміємо думати і робити. Різниця в тому, що тут ініціатива йде знизу, ми розвиваємося, а в Криму — зверху, від держави, люди залишаються пасивними.

Наталя Баранник, 28 років

Донецьк — Маріуполь — Київ — Буча — Київ

Для мене «Що таке дім?» — питання без відповіді. Я не до кінця розумію, чи він у мене є. Потроху розгадую цю таємницю, потім знову плутаюся. Але тоді, в Донецьку, усвідомив, що то не мій дім.

Олександр Манукьянс, 29 років

Євпаторія — Київ — Андрушівка (Житомирська область)

Начебто забрали те, що завжди було моє, і сказали: «Все, ти не маєш права, не чіпай». А я не можу просто відсторонитися від Криму: це рідний дім, моє дитинство, половина мого життя.

Роман Лях, 34 роки

Харків — с. Яблуниця — Івано-Франківськ — Львів — Київ

В ті дні мама Ані зі сльозами на глазах часто повторювала: «Дуже дякую, що привіз мою доньку». То були такі емоції, які, напевне, ми більше ніколи не відчуємо.

Артем Савченко, 31 рік

Макіївка — Харків — Львів — Київ

Телефоную бабусі, і вона така: «Ти не хвилюйся, бо скоро Харків звільнять і все буде добре». Від кого звільнять, від мене?

Руслан Кравцов, 20 років

Харків — Чернівці

Пам'ятаю, як вийшов на вулицю після того бомбардування і тоді вже реально відчув, що почалася війна: порожнє місто, розтрощені будинки, побите скло, згорілі машини. Ти починаєш розуміти свій страх і то є страх війни.

Ігор Павлов, 31 рік

Голубівка (Луганщина) — Черкаси — Київ — Черкаси — Чернівці

Я вчуся в десятому класі, ми з однокласниками вже мріємо, як через рік будемо танцювати випускний вальс, уявляємо, як святкуватимемо цей день, навіть вже складаємо плейлист. А потім це все миттєво обривається війною.

Марина Клімчук, 24 роки

Харків — Ужгород

Так, ми — роми. Але паспорт говорить сам за себе. Чому я не українець, якщо народився в Харкові? Якщо жив, навчався в Харкові, знаю закони, люблю своє місто, живу цим. Я хочу допомагати своїй країні, я — такий самий народ, як і всі українці, так само отримав той же стрес, у мене також вмирають мої знайомі та рідні, за яких моє серце турбується.

Родіон Христов , 20 років

Київ — Віта-Поштова — Київ — Тернопіль — Нововолинськ — Київ

Завжди — особливо під час тривоги — я уявляю, що ракета прямо пропадає в квартиру, що розлітаються меблі, що мене це вбиває. Проживаю ці моменти постійно — упокорююсь факту, що помру, і мені стає легше.

Олександр Онацький, 35 років

Горлівка — Київ — Харків — Кременчук — Київ

Моя внутрішня матриця ніби накладає на міста — і Харків, і Горлівку — образ того, якими вони були до війни. Тобто продовжую бачити їх нормальними, неушкодженими, без війни.

Стаська Падалка, 33 роки

Харків — Горішні Плавні — Кременчук

Що вдарило боляче — це відчуття біженства. У тебе був дім, було рідне місто, було життя, в якому ти чогось досяг. А зараз ти ніхто. Біжиш у соціальні служби і просиш: «Допоможіть, мені ніде жити». Тобто ми їдемо з новонародженим сином, і розуміємо, що є ймовірність, що ми ночуватимемо в полі.

Луїза Рижкова, 33 роки

Харків — Горішні Плавні — Львів

От зараз пісня нова пишеться, вже зводиться. Вона про Йосипа, може, знаєш таку персону з Біблії? Якщо почитати ту історію, не знаючи кінця, здається, що всьо, Йосипові кінець. Кожний етап — там чотири або п’ять глав — думаєш: «То повна срака». Але коли знаєш, який кінець, то типу: «Йо, оце цікаво!».

Ілля Будко, 21 рік

Харків — Ізюм — Дніпро

Я не змирився з тим, що мій дім продовжують обстрілювати. Але готовий повернутися до Ізюма. І байдуже, який він матиме вигляд. Мені буде нормально. Провести там кілька років, робити щось. Головне, щоб це була підконтрольна Україні територія. Шлях додому для мене не перекреслений довідкою ВПО.

Андрій Третьяк, 22 роки

Харків — Львів

Коли зрозуміла, що втратила Маріуполь, відчула, що не сумую за Харковом. І зрозуміла, що значить коріння. Ти можеш не любити місто, в якому народився, але корінь дає свої імпульси. І ти ніколи не сплутаєш, що втратив, коли втратив це.

Катерина Герасечкіна, 32 роки

Харків — Чернівці

Виїжджали ми в той день, коли бомбили центр: «У дзеркалі заднього виду винищувач, — сказав він нам. — Якщо зараз почуєте якийсь звук, вистрибуйте з машини та лягайте на землю».

Ольга Маклякова, 46 років

Донецьк — Київ — Харків — Харківська область — Івано-Франківськ

Мене всі вісім років питали: «Чому ти не вивезла батьків?». І я їм казала: «Вони ж не чемодан, щоб їх вивозити». Батько завжди казав: «Якщо ми поїдемо звідси, то хто залишиться? Ти ж віриш, що це Україна? Тоді тут мають жити українці».

Світлана Колодій, 35 років

Харків — Христинівка — Умань

Горизонт планування був один день або навіть кілька годин. Було відчуття, немов десь за моєю спиною, десь за машиною йде ґодзилла, яка зараз нас просто розчавить або витягне нашу машину з черги на блокпосту.

Дар’я Спасова, 34 роки

Слов’янськ — Харків — Городенка — Харків

Зі Слов’янська до Харкова я віз 20 морських свинок. Тоді транспорт ніякий не ходив, мости були зруйновані. Тато відвіз нас до Барвінкового, звідти йшла маршрутка на Харків. Я тоді взяв коробку від плазми, зробив свинкам полички і вони як шпроти там їхали — іншого варіанту не було. Потім ще вилізли і їх треба було ловити по автобусу.

Владислав Мирний, 25 років

Харків — Тернопіль

Мені далося важким рішення виїхати, бо в бомбосховищі було багато дітей, багато людей, які були налякані. І саме Патрік — собака-психолог, собака-антистрес — їх заспокоював. Тому, коли я його забирала, розуміла, що позбавляю дітей, людей, які психологічно потребують допомоги, цього насправді цілющого контакту з твариною.

Ольга Іванова, 41 рік

Харків — Львів

Я відчув, що війна виявляє найцінніше, бо тепер кожен день мав величезне значення — те, на що ти витрачаєш свій час і чому саме присвячуєш своє мистецтво.

Андрій Скрипка, 34 роки

Донецьк — Харків — Краматорськ — Львів — Київ

Тоді я сподівалася, що виїжджаю тимчасово, але вже взимку 2014-го стало зрозуміло, що це не так. Необхідність все полишити у Донецьку зумовлювалася ще й тим, що я працювала там у бібліотеці для дітей, і цілком розуміла, що від мене вимагалося б пропагування дітям проросійської ідеології. Для мене це було неприпустимим.

Дар'я Зоріна, 33 роки

Харків — Дніпро — Львів

У тисняві моїй дівчині на руки дали тримісячну дитину, щоб вона не задихнулася. Лєна віднесла її кудись подалі у вагон. В якийсь момент людей вже неможливо було стримувати, натовп завалився у вагон. Коли я зайшов, то побачив, що Лєна плаче — думала, що я не зміг сісти у поїзд і залишився.

Максим Коваль, 25 рокiв

Харків — Київ — Харків — Дніпро

Я пожив декілька днів у Києві і… повернувся до Харкова. Не зміг не бути там — особливо через батьків в Куп’янську. Сварився з кожним із друзів. Намагався пояснити їм, чому повернувся. Казав навіть: «В Харкові дешевше — є де жити». А мені відповідали: «Старий, протези та похорони дорожче ніж знімати квартиру».

Микита Деменков, 35 років

Дергачі — Ужгород

Кожного дня, як тільки я прокидаюся, беруся за телефон, дивлюся, що відбувається вдома в Дергачах, читаю новини, переживаю за рідних, близьких. Кожного дня телефоную додому. У мене там залишився чоловік, він досі навідріз відмовляється переїжджати. А там дуже гучно і кожного дня не стає тихіше.

Маргарита Попова, 62 роки

Донецьк — Запоріжжя — Дніпро — Харків — Чернівці

Після того, як виїхав з Донецька, мене часто питають, звідки я. З Харкова, Дніпра, Запоріжжя, Донецька, Тореза. Зараз можу, напевно, сказати, що мій дім — Харків.

Сергій Бойченко, 37 років

Харків — Тернопіль — Романове Село (Тернопільська область)

Нешвидко вийшло адаптуватися до життя. Стан дивнючий був. Бо весь стрес від війни ми відтягнули працею, з'явилася велика втома. А коли приїхали і змогли видихнути, стрес, як пружина, повернувся назад. Накрило все, що було за три тижні волонтерства, і ми нічого не могли робити. Банально в магазин сходити стало неймовірно важко, а з людьми заговорити — так взагалі.

Костянтин Молчанов, 21 рік

Херсон — Львів

У чаті ОСББ написали, що в четвертий під'їзд ломляться орки, намагаються винести двері. Я тоді подумав: «Ну, все, це за мною!». Вдягнувся, став чекати. Виявилося, що росіяни забрали людину з п’ятого поверху. Тоді мені це дуже нагадало події 1933 року, які описував Ремарк: коли німці з гестапо арештовували людей у квартирах.

Костянтин Капошилін, 38 років

Сімферополь — Київ — Яготин — Хмельницький — Київ

Коли бачать мою кримську прописку, іноді питають: «А що по референдуму, а чому не можна було в 2014-му вам взяти зброю?». Вам — у сенсі кримським татарам. Мовляв, ви ж мусульмани, Аллах Акбар і все таке.